Розділ «Частина четверта»

Мелані знала, що цей чоловік — убивця, та ще й власної жінки, і не вигнала його з дому! Вона довірила йому свого сина, і свою тітку, і свою невістку, і своїх друзів. І вона, найполохливіша з жінок, не боялася сама лишатися з ним удома.

— Міс Вілкс — вона розсудлива, як на жінку. Вона зважила, що зі мною все гаразд. Вона зважила, що брехун і далі брехатиме, злодій і далі крастиме, а вже хто вбив, то це лише раз на віку. І вона вважає, що як хто боровся за Конфедерацію, то цим змив усі свої давніші прогріхи. Хоч я не думаю, що вчинив прогріх, коли вбив свою жінку... Атож, міс Вілкс — вона розсудлива, як на жінку... Тож-бо я вам і кажу: той же день, як ви візьмете в’язнів, я кидаю роботу.

Скарлет нічого не відповіла, тільки нишком подумала: «Чим швидше ти кинеш, тим краще. Убивця!»

І як це могла Мелані бути така... така... Ну, просто слів нема на цей її вчинок: дала притулок старому бандюзі й не сказала друзям, що він — тюремний пташок. То виходить, служба в армії вибілює всі гріхи! Це Мелані хіба переплутала з хрещенням. Вона взагалі втрачає всяку тяму, коли заходить мова про Конфедерацію, про ветеранів і про все, з цим пов’язане. Скарлет подумки лайнула конфедератів і поставила їм на карб ще одну провину. Це ж через них так склалося, що жінка мусить тримати при собі вбивцю як охоронця.

Вертаючись у прохолодних сутінках з Арчі, Скарлет побачила біля салуна «Модне дівча» скупчення бричок та осідланих коней. Верхи на коні сидів Ешлі з напруженим і настороженим виразом на обличчі; жваво жестикулювали, повихилявшись із брички, брати Сіммонси; вимахував руками Г’ю Елсінг, каштанові кучері якого спадали аж на очі. Посеред цього шарварку стояв пекарський фургон дідка Меррівезера, і Скарлет, опинившись ближче, побачила, що на передку поряд з ним примостились Томмі Велберн і Генрі Гамільтон.

«Не годилося б дядечкові,— роздратовано подумала Скарлет,— їхати додому такою балабайкою. Посоромився б, що його на ній побачать. Наче власного коня у нього нема. Але це він тому, що так легше разом зі старим щовечора заглядати до шинку».

Над’їхавши до самого гурту, Скарлет, хоч і яка була невразлива, відчула, що напруженість зібраних передалась і їй, і серце в неї стислося від недобрих передчуттів.

«Ох,— зітхнула вона.— Не дай Боже, знов когось згвалтували! Якщо ку-клукс-клан лінчує ще одного негра, янкі нас зітруть на порох!» А вголос наказала Арчі:

— Зупиніть-но коня. Якась пригода.

— Таж не будете ви приставати перед шинком,— заперечив Арчі.

— Ви чули, що я кажу? Зупиніть коня. Доброго вечора вам усім. Ешлі, дядечку Генрі... що, якась пригода? У вас усіх такий вигляд...

Громада обернулась до неї, чоловіки поскидали капелюхи й заусміхались, але збудження так і не сходило у них з очей.

— Трохи пригода, трохи догода,— басовито відказав дядечко Генрі.— Залежить, з якого боку подивитись. Я, приміром, вважаю, що законодавчі збори й не могли вчинити інакше.

«Законодавчі збори?» — подумала Скарлет з почуттям полегкості. Її не дуже обходили всілякі там збори, що їй до них! Розгул солдатів-янкі — ото вже було б страшніше.

— А що таке зробили ці законодавчі збори?

— Категорично відмовились ратифікувати поправку,— з гордістю в голосі заявив дідок Меррівезер.— Нехай знають янкі.

— Але ж нам це з біса дорого обійдеться! Перепрошую, Скарлет,— сказав Ешлі.

— A-а, поправку? — перепитала Скарлет, силкуючись показати, ніби розуміє, про що мова.

На політиці вона не зналася і рідко сушила нею голову. Якийсь час тому ратифікували «тринадцяту поправку», чи то «шістнадцяту», але що, власне, означає слово «ратифікувати», вона й не уявляла. Це чоловіки раз у раз переймаються усякими такими речами. З її обличчя було видно, що вона не дуже второпала суть справи, і Ешлі вибачливо всміхнувся.

— Це, розумієш, така поправка, що надає чорним право голосу,— пояснив він.— Цю поправку запропоновано законодавчим зборам штату, а вони відмовились її ратифікувати.