Розділ «Частина четверта»

— Отже, підкоритися доброхіть? А таки у баби гордості, що в кози.

Коли Скарлет підрядила на свої тартаки десятьох в’язнів, по п’ятеро на кожний, Арчі здійснив свою погрозу й відмовився мати з нею будь-яку справу. Ані всі вмовляння Мелані, ані Френкова обіцянка збільшити платню не звабили його знову возити Скарлет. Він охоче супроводив Мелані, і Туп, і Індію, і їхніх приятельок у роз’їздах по місту, але тільки не Скарлет. Він навіть не погоджувався везти інших дам, коли вона сиділа поряд з ними на бричці. Виходила досить прикра ситуація: якийсь старий горлоріз чинить суд над нею, та ще й гірше того — її рідні та приятелі згодні з ним!

Френк он просто благав її не брати в’язнів. Ешлі спершу відмовлявся з ними працювати й погодився, згнітивши серце, лише після її сліз та благань, коли вона пообіцяла, що тільки-но часи покращають, знов найме вільних негрів. А сусіди так відверто виявляли свій осуд, що Френк, Туп і Мелані не могли в очі їм дивитись. Навіть Пітер і Мамка заявили, що від праці в’язнів саме лихо й що все це погано скінчиться. Взагалі всі вважали, що не годиться користатись чужою бідою та нещастям.

— А проте ви ж не заперечували, коли на вас працювали раби! — обурено вигукувала Скарлет.

Так, але то була зовсім інша річ! Раби ж не були у біді й нещастя не зазнавали. Неграм у рабстві набагато краще жилося, ніж тепер на волі, а коли вона не вірить, то хай гляне довкола себе! Однак зіткнувшися з протидією, Скарлет своїм звичаєм затялася ще запекліше. Вона зняла Г’ю з управителя й настановила розвозити деревину, а тим часом остаточно домовилася з Джонні Геллегером.

Наскільки вона знала, він один-єдиний схвалив її намір найняти в’язнів. Він лише кивнув своєю круглою головою і сказав, що це розумний крок. Скарлет, дивлячись на цього коротуна з лицем гнома, шорстким і діловим, колишнього жокея, що міцно стояв на кривих ногах, думала: «Той, хто поставив його до своїх коней, не дуже дбав, щоб коні були в тілі. Я б його й на десять футів не підпустила до свого коня».

Але ось гурт в’язнів вона ладна була йому довірити без найменшого докору сумління.

— І мені вільно з цією братією чинити так, як я хочу? — запитав він, а очі були в нього холодні, мов два сірі агати.

— Так, як хочете. Мені треба одне — щоб тартак працював і постачав деревину тоді, коли мені буде потрібно, і стільки, скільки потрібно.

— Я до ваших послуг,— коротко відказав Джонні.— Ось тільки повідомлю містера Велберна, що йду від нього.

Коли він перехильцем почав протискуватись крізь юрму теслярів, мулярів та носіїв цегли, Скарлет відчула, як на душі у неї полегшало, і зразу підбадьорилася. Джонні саме той, хто їй потрібен. Крутий і непоступливий, без усяких сентиментів. «Ірландський злидень, що рветься в люди»,— так зневажливо сказав про Геллегера Френк, але якраз тому Скарлет і вхопилася за нього. Вона розуміла, що з ірландця, котрий поклав собі чогось домогтись, можна мати неабияку користь, а вже його особисті риси — ще річ десята. А що Джонні знав ціну грошей, то він був їй навіть ближчий, аніж багато хто з її кола.

Взявши у свої руки тартак, він уже за перший тиждень виправдав її надії, бо з п’ятьма в’язнями виконав більший обсяг роботи, ніж будь-коли бувало у Г’ю з десятьма вільними неграми. Та ще й те, що він дав Скарлет змогу — чи не вперше за весь рік її перебування в Атланті — вільно передихнути, оскільки йому було не до вподоби, щоб вона раз по раз наїздила до тартака, і він без манівців сказав їй про це.

— Ви маєте свою половину справи — продаж деревини, а мені вже дозвольте моєю клопотатись, розпилюванням лісу,— рішуче заявив він.— Де працюють в’язні, там не місце для леді, і якщо ніхто вам цього досі не казав, то я, Джон ні Геллегер, скажу. Я справляюся з деревиною, ге ж? Ну, тоді нема чого кожен день за мною наглядати, як за містером Вілксом. Він цього потребує, а я — ні.

Отож Скарлет хоч-не-хоч стала рідше навідуватись на цей тартак, боячись, що як наїжджатиме надто часто, Джонні скипить і кине роботу, чого не можна було допустити. Його зауваження, що саме Ешлі потребує нагляду, боляче шпигонуло її, бо це була правда, в якій вона навіть перед собою не зізнавалась. Ешлі і з в’язнями давав лише трохи більше деревини, ніж з вільними неграми, він і сам не міг пояснити чому. Ба навіть він, здавалося, ще й соромився, що у нього працюють в’язні, і в ці дні став зі Скарлет мовчазним як ніколи.

Скарлет непокоїли зміни з Ешлі. В його ясноволосій чуприні почала пробиватися сивина, плечі втомлено обвисли. І усміхався він уже рідко. У ньому нічого не лишилося від того безтурботного Ешлі, що так привабив її багато років тому. Він виглядав як людина, потай підточувана нестерпним болем, а складки навколо рота надавали його обличчю такої понурості, аж Скарлет було гірко й прикро, їй хотілося прихилити його голову до своїх грудей, погладити це торкнуте сивизною волосся й вигукнути: «Скажи мені, що тебе турбує! Я все залагоджу! Я все зроблю, щоб тобі було добре!»

Але його холодність і відчуженість виключали таку можливість.

Розділ XLIII

Був один з нечастих у грудні днів, коли сонце пригріває майже так, як бабиного літа. З дуба у дворі тітоньки Туп ще не опало сухе червоне листя, а в прибляклій траві де-не-де проступала жовтава зелень. Скарлет з немовлям на руках вийшла на бічний ганок і сіла на крісло-гойдалку поніжитись у проміннях сонця. Вона була у новенькій зеленій сукні з чаллісу, оздобленій кількома ярдами чорної зубчастої стрічки, а на голові мала маленький мереживний чепець, тітоньчин подарунок. І одне, й друге дуже личило їй, вона це знала і неабияк тішилась. Так приємно було знову погарнішати після того, як довгі місяці у тебе був вигляд страховища!

Скарлет сиділа, гойдала на колінах дитину й тихесенько щось наспівувала, коли це почула тупіт копит з провулку і, визирнувши крізь плетиво сухих лоз винограду, що обсновували веранду, побачила, як до будинку під’їжджає Рет Батлер.

З Атланти він зник ще кілька місяців тому, відразу по смерті Джералда й задовго до того, як народилася Елла Лорена. Скарлет таки бракувало його, але в цю хвилину вона воліла б якось уникнути зустрічі з ним. Власне, вже сам обрис його смуглявого обличчя викликав у ній відчуття провини й острах. На сумлінні в неї тяжіло те, що вона заманила до себе на роботу Ешлі, і їй не хотілося говорити на цю тему з Ретом, хоч вона була певна, що, попри всю її нехіть, він неодмінно переведе на це розмову.