Розділ «Частина четверта»

«Якби Англія визнала нас...» — «Ось якби Джеф Девіс реквізував усю бавовну і встиг до блокади переправити її до Англії...» — «Якби Лонгстріт виконував накази під Геттісбергом...» — «Ото якби Джеб Стюарт не вирушив у рейд, коли Мастак Роберт так його потребував...» — «Якби ми не втратили Непоборного Джексона...» — «Якби янкі не захопили Віксберг...» — «Якби ми витримали ще рік...» І завжди: «Якби не призначили Гуда замість Джонстона...» або «Якби не Джонстон, а Гуд командував під Долтоном...».

Якби! Якби! Колишнє збудження оживало в тихих протяглих голосах піхотинців, кіннотників, гармашів, які вели ці розмови мирними вечорами, воскрешаючи в пам’яті дні, коли життя їхнє буяло у розповні, відновлюючи навзаході самотньої своєї зими гарячу пору літа.

«Вони ні про що інше не можуть говорити,— думала Скарлет.— Тільки про війну. Завжди про війну. І повік ні про що не говоритимуть, тільки про війну. Аж до самої своєї смерті».

Вона озиралася довкола й бачила у батьків на колінах маленьких хлопчаків, як ті збуджено дихали, як у них горіли очі, коли вони прислухалися до розповідей про нічні вилазки й відчайдушні кавалерійські атаки, про те, як підносилися південські стяги на ворожих брустверах. До їхніх вух долинав барабанний дріб, і звуки волинок, і поклик повстанців, а їхнім очам бачились босоногі солдати, що йшли під дощем з пошарпаними прапорами в руках.

«І ці діти теж ніколи ні про що інше не говоритимуть. Їм здаватиметься, як це чудово й славно — битися з янкі й вернутись додому сліпцем чи калікою, або й зовсім не вернутись. Усі вони люблять згадувати війну, розводитись про неї. А от я не люблю. Мені неприємно про війну навіть думати. Я б геть усе це забула, якби могла... о, якби я тільки могла забути!»

Її аж морозом обсипало, коли вона слухала розповіді Мелані про Тару, як вона, Скарлет, героїчно повелася перед лицем янкі, як вона урятувала Чарлзову шаблю, як самовіддано змагалася з вогнем. Згадки про ці пригоди не захоплювали Скарлет і не викликали гордощів. Вона взагалі радше б і не пам’ятала про них.

«І чому вони не можуть забути? Чому не можуть дивитися вперед, а вічно оглядаються назад? Дурні ми були, що розв’язали цю війну. І чим швидше ми про неї забудемо, тим краще».

Але ніхто не хотів забувати, аніхто, окрім, здавалося, неї самої, отож Скарлет була рада, коли цілком щиро могла сказати Мелані, що їй уже ніяково показуватись на людях, навіть у присмерку. Це пояснення цілком задовольнило Мелані, надчутливу до усього, що стосувалося народження дітей. Мелані страшенно хотілося ще однієї дитини, але доктор Мід і доктор Фонтейн в один голос перестерегли її, що за другу дитину вона може заплатити життям. Проти волі примирившись із долею, Мелані довгі години проводила у товаристві Скарлет, тішачись бодай чиєюсь вагітністю. Скарлет таке ставлення Мелані сприймала як украй сентиментальну дурість: вона була роздратована наближенням пологів, та ще й так не в пору. Єдине тішило Скарлет, що лікарський вердикт унеможливлював інтимну близькість Ешлі з дружиною.

Тепер Скарлет часто бачилася з Ешлі, але ніколи наодинці. Щовечора, повертаючись додому, він заходив звітувати про справи на тартаку, однак щоразу в присутності Френка і Туп або й ще гірше — Мелані та Індії. Скарлет могла тільки запитати його щось по роботі, висловити свої пропозиції, а тоді казала: «Дуже приємно, що ти зайшов. На все добре».

Якби ж вона не чекала дитини! Тоді було б так, наче сам Бог послав їй можливість щоранку їздити вдвох з ним до тартака дорогою через безлюдні ліси, оддалік від чужих очей,— вони могли б уявляти, що знов опинились у рідних краях, де так неквапом спливали їхні дні до війни.

Ні, вона й не пробувала б звабити його на любовні зізнання! Вона й не подумала б натякнути на щось таке. Вона ж присяглася перед собою більш ніколи цього не робити. Але, можливо, якби вони опинилися знову лише вдвох, він скинув би з Себе цю маску відчуженої чемності, яку носить, відколи приїхав до Атланти. Може, він знову став би тим Ешлі, якого вона знала ще з тих часів, коли не було пікніка у Дванадцяти Дубах, коли між ними ще не прозвучало жодного слова про кохання. Якщо вже їм не судила доля кохатись, то чом вони не могли б ізнов стати друзями, чом вона не могла б гріти своє одиноке й захололе серце в теплі його дружби?

«Швидше б уже породити цю дитину,— нетерпляче думала вона.— Тоді я могла б щодня їздити з ним, і ми хоча б набалакались...»

Але не тільки через бажання побути з Ешлі так дратувала Скарлет власна безпорадність і прикутість до дому. Присутності її вимагали тартаки. Відколи вона перестала особисто за ними наглядати, полишивши їх на опіку Г’ю та Ешлі, тартаки зробилися збитковими.

Г’ю хоч і був старанний, але не мав ділової кебети. Кепський з нього був купець і ще кепськіший управитель. На цінах його міг обвести круг пальця кожен, кому не ліньки. Досить було котромусь крутієві-підряднику заявити, що деревина невисокого гатунку й не варта заправлених грошей, і вже Г’ю, як порядна людина, вибачався й погоджувався на нижчу ціну. Скарлет, коли почула, скільки він одержав за тисячу футів дощок на підлогу, аж заплакала від злості. Найкращі, які тільки у них будь-коли були, дошки віддати мало не задарма! Та й робітників на тартаку він не міг прибрати до рук. Негри наполягли на тому, щоб їм платили щоденно, а ввечері вони часто йшли пиячити й на другий ранок на роботі не з’являлися. Тоді Г’ю мусив пошукувати за іншими робітниками, а тартак тим часом простоював. Через такі клопоти Г’ю, бувало, по кілька днів не приїжджав до міста продавати деревину.

Бачивши, як прибутки спливають у нього поміж пальців, Скарлет шаліла від власного безсилля і глупоти Г’ю. Хай-но тільки народиться дитина й вона зможе вернутися до роботи, то зараз же здихається Г’ю і найме когось іншого. Хоч би хто трапився, усе буде краще. І з цими вільними чорнюками вона теж більше не возитиметься. Та і як можна їх терпіти, коли вони раз у раз кидають роботу?

Якось після бурхливого з’ясування справ з Г’ю, коли тон укотре залишився без робочих рук, вона сказала чоловікові:

— Знаєш, Френку, я майже вирішила піднайняти на тартаки в’язнів. Оце недавно я розмовляла з Джонні Геллегером, бриґадиром у Томмі Велберна, як важко з чорнюків вибити якусь роботу, то він і каже, чого я не візьму собі в’язнів. Мені здається, це слушна думка. Він каже, я можу піднайняти їх дуже дешево та й годувати абичим. І він каже, їх можна примусити працювати скільки треба, і ніяке Бюро звільненців не налетить на мене шулікою і не потикатиметься зі своїми приписами туди, де йому нема ніякого діла. Щойно у Джонні Геллегера скінчиться контракт з Томмі, я візьму його за управителя на той тартак, де Г’ю. Якщо він спромігся вибити роботу з цих диких ірландців, що в нього під рукою, то вже з в’язнів і поготів її виб’є.

З в’язнів! Френк аж занімів від цих слів. Піднаймати в’язнів — це найдикіше з усього, що тільки могла придумати Скарлет, гірше навіть від її наміру поставити салун.

В усякому разі, так це здавалося Френкові й тим консерваторам, з якими він спілкувався. Цю нову систему — піднаймати арештантів на роботи — запровадили з тієї причини, що після війни в штаті було сутужно з коштами. Не маючи на що утримувати в’язнів, власті штату віддавали їх в оренду тим, хто потребував значної за кількістю робочої сили, як-от на спорудженні залізниць, на видобутку живиці в лісах, на заготівлі деревини. Френк та його тихі богобоязкі приятелі визнавали неминучість цієї нової системи, хоч водночас і засуджували її. Багато хто з них аж ніяк не належав до прихильників рабства, але цю новацію вони вважали незрівняно гіршим злом за будь-яке рабство.

А Скарлет хоче взяти в’язнів на тартак! Френк знав, що коли вона це зробить, йому соромно буде й очі на людей підвести. Це було куди страшніше, ніж володіти й самій заправляти тартаками, страшніше, ніж усі інші її вибрики. Заперечуючи Скарлет у тому чи іншому питанні, він завжди подумки запитував себе: «А що люди на це скажуть?» Але цим разом ішлося про щось поважніше, ніж громадський осуд. Це ж було однаково, що купувати людське тіло, щось на рівні з проституцією, гріх, який ляже йому на душу, коли він їй таке дозволить.