Розділ «Частина четверта»

Скарлет страшенно розкричалася на Френка й Мамку, потім стала їх просити й нарешті проплакала весь ранок, мов дитина, забаганку якої дорослі не хочуть задовольнити. Але на всі свої благання вона чула тільки одне: «Не треба, любчику! Ти ж просто хвора, дитятко!» Або: «Годі-бо так побиватися, міс Скарлет, а то у вас прокисне молоко і в немовляти заболить животик, це вже певно».

В нестямі Скарлет кинулася через двір до Мелані й там на весь голос викричала усі свої болі,— мовляв, вона пішки добереться до тартаків, і всім в Атланті розкаже, за якого покидька вийшла заміж, і не дозволить ставитись до неї, як до вередливої дурки. Вона візьме з собою пістолета й застрелить кожного, хто спробує їй загрожувати. Одного вона вже застрелила, і тепер залюбки, атож, залюбки, застрелить і когось іншого. Вона...

Мелані, яка боялася навіть на власному ганку показатись, вкинули в жах ці погрози Скарлет.

— Та як ти можеш наражати себе на таку небезпеку! Я не переживу, коли з тобою щось станеться! Ох, ради Бога...

— Ні, я піду! Я піду! Я піду пішки...

Мелані дивилась на неї і починала розуміти, що це зовсім не істерика жінки, яка ще не оклигала від пологів. На обличчі у Скарлет проступала та сама безоглядна нездоланна затятість, яку так часто вона бачила на обличчі у Джералда О’Гари, коли той, бувало, твердо вирішував зробити щось по-своєму. Вона обхопила Скарлет за стан і міцно пригорнула.

— Це все я винна, що не така хоробра, як ти, і тримаю Ешлі вдома весь цей час, коли він мусив би бути на тартаку. Ох, дорогесенька! Я така боягузка! Голубонько, я скажу Ешлі; що анітрішечки не боюся, що я перебуду в тебе й тітоньки Туп, а він може ходити на роботу і...

Скарлет навіть сама перед собою не зізналася б, що вважає Ешлі нездатним дати раду в такій ситуації, тож і вигукнула:

— Не смій цього робити! Яка там буде користь від Ешлі, коли він тільки й думатиме про вас? Усі такі ненависні! Навіть дядько Пітер не хоче возити мене! Але начхати! Я виберусь сама. Пройду пішки всю дорогу й десь таки найму бригаду чорнюків...

— Ой ні! Ти не повинна цього робити! Бозна-що може з тобою статись. Кажуть, у тих халупах у Наметищі на Декейтерській дорозі повно розбещених негрів, а тобі ж доведеться там проходити. Стривай-но, я подумаю... Голубонько, пообіцяй мені, що ти нічого сьогодні не робитимеш, а я тим часом щось придумаю. Обіцяй, що підеш додому й ляжеш у ліжко. Ти так ослабла. Обіцяй мені.

Геть вичерпавшись після спалаху гніву, Скарлет і справді знесиліла, тож нехотя дала Мелані обіцянку й подалась додому, згорда відмовившись піти на мирову зі своїми домашніми.

А надвечір того дня якась чудна постать протислася крізь живопліт Мелані й пошкультигала через задній двір до будинку тітоньки Туп. Це явно був один з тих, як висловлювались Мамка й Ділсі, «халамидників», що їх міс Меллі підбирає з вулиці й пускає ночувати до себе в підвал.

Там у неї було три кімнати, раніше в двох жила челядь, а у третій зберігалося вино. Тепер одну з кімнат займала Ділсі, з інших же товклись якісь злиденні обшарпані заволоки. Ніхто, крім Мелані, не знав, звідки вони прямували й куди, як ніхто, крім неї, не знав, де вона їх вишукувала. Може, й правду казали негри, що вона підбирала їх з вулиці. Але як ото всі значніші або більш-менш коло того особи сходилися до її скромної віталеньки, так само різні горопахи прибивалися до її підвалу, де їм давали поїсти й переспати, після чого відпускали в дальшу дорогу, наділивши пакуночком з харчами. Здебільшого то були колишні солдати конфедератської армії, люди неписьменні й неприкаяні, які не мали ні родини, ні притулку, і блукали по країні в надії знайти десь роботу.

Частенько знаходили тут нічний притулок засмаглі та змарнілі сільські жінки з цілими виводками ясноволосих мовчазних дітлахів, удови війни, які втратили свої ферми й тепер розшукували розвіяних і порозгублюваних по світу родичів. Часом сусіди з прикрістю помічали, що у Мелані з’являлися й чужинці, які ледве могли говорити по-англійському, або й взагалі не знали ні словечка,— цих приманили на Південь барвисті оповіді про те, як легко тут збити гроші. А якось раз ночував у неї навіть республіканець. Принаймні так запевняла Мамка, яка просто нюхом чула республіканця, як ото кінь чує грим’ячку, хоча негритянці й не вірили, бо ж усе-таки співчутливість Мелані не могла так далеко простягатись. В усякому разі — всі мали на це надію.

«А він наче з тих кульгашів, якими опікується Мелані,— подумала Скарлет, що сиділа на бічному ганку з немовлям на руках під блідим листопадовим сонцем.— І він таки справді кривий, їй-бо!»

Незнайомець, що проходив заднім двором, припадав, як і Вілл Бентін, на дерев’яну ногу. Він був високий і худий, світив рожевою брудною лисиною на всю голову і мав таку довгу сивувату бороду, що міг би й за пояс її застромити. Судячи з того, яке у нього було зашкарубле зморщене обличчя, йому було за шістдесят, хоч його постава ніяк на це не показувала. Сухоребрий і незграбний, пересувався він, незважаючи на дерев’янку, швидко, мов змія.

Бородань піднявся сходинками й підступив ближче до Скарлет, але не встигла вона почути його своєрідну вимову — гугняву, з гаркавим «р», невластивим для мешканців низовин,— як уже здогадалася, що він родом з горян. Попри свої брудні лахмани, він, як і взагалі горяни, тримався з мовчазною непоступливою гордістю, що виключала будь-яке панібратство й не допускала ніяких жартів. На бороді в нього видніли сліди тютюнової жуйки, а чимала порція тютюну за щокою стягувала набік обличчя. Ніс його був тонкий і нерівний, кущисті брови стояли дугою, з вух стирчали пучки волосся, завдяки чому вуха здавались пухнастими, як у рисі. Під однією бровою очниця була порожня, і від неї через усю щоку збігав униз шрам, навскоси перетинаючи бороду. Друге око, маленьке, ясне й холодне, дивилось на світ незмигним і нещадним поглядом. За поясом у нього стирчав великий пістолет, а з-за халяви приношеного чобота виступало руків’я довгого мисливського ножа.

Він холодним поглядом відповів на запитливо зведені брови Скарлет і, перше ніж озватись, сплюнув через поруччя ганку. В його єдиному оці проступала зневага,— не до неї особисто, а взагалі до жіночої породи.

— Міс Вілкс послала мене на роботу до вас,— коротко сказав незнайомець. Голос у нього був якийсь скрипучий, наче від незвички говорити, а слова повільно й надсадно пробивалися з горла.— Мене звуть Арчі.

— Мені шкода, але я не маю для вас роботи, містере Арчі.