Розділ «Частина четверта»

— Арчі — це моє ім’я.

— Перепрошую. А як ваше прізвище?

Він знову сплюнув.

— Це вже моє діло,— відповів він.— Арчі вистачить.

— Мене, власне, ваше прізвище й не цікавить. Але я не маю для вас ніякої роботи.

— А мені здається, маєте. Міс Вілкс бідкається, що ви хочете гасати по всіх усюдах сама-одна, як дурепа, тож вона послала мене, щоб я возив вас.

— Справді? — скрикнула Скарлет, обурена і хамством цього шарпака, і втручанням Меллі до її справ.

Вона перехопила його одноокий антижіноцький погляд.

— А так. Жінкам нема чо’ морочить чоловіків, коли ті й без того ними клопочуться. Але як уже вам припекло роз’їжджати, я вас возитиму. Я ненавиджу чорнопиких... І янкі також.

Він перекинув дрібку тютюну за другу щоку і, не чекаючи запросин, присів на верхню сходинку.

— Я не скажу, що мені до шмиги возити жінок, але міс Вілкс була добра до мене, пустила ночувати в підвал, тож оце й прислала сюди повозити вас.

— Але...— розгублено почала Скарлет, а тоді примовкла й глянула на прибульця. І за хвильку всміхнулася. Цей старий урвиголова їй зовсім не подобався, однак його присутність могла багато що полегшити. Під його опікою вона вільно зможе їздити містом, бувати на тартаках, навідуватись до покупців. З ним вона буде в повній безпеці, а вигляд у нього такий, що пліткувати ніхто й не подумає.

— Нехай і так, домовились,— сказала вона.— Тобто якщо мій чоловік не заперечуватиме.

Переговоривши один на один з Арчі, Френк не дуже охоче, але погодився і повідомив у платну стайню, щоб Арчі видали коня й бричку. Він був прикро розчарований, що материнство не вплинуло на Скарлет, як він сподівався, та коли вона вже затялася на своїх клятих тартаках, Арчі був як дар Божий.

Так ото постала ця разюча попервах для Атланти супряга. Важко було й уявити дивовижнішу пару, ніж їх двоє, Арчі й Скарлет: лютий з вигляду нечупара-стариган з дерев’яною ногою, що стирчала над передком, і гарненька молода чепурушка з зосередженим у задумі личком. Їх бачили будь-якої пори дня й у будь-якому місці в Атланті й на околицях, вони майже не розмовляли між собою, виразно недолюблювали одне одного, але були зв’язані обопільною потребою: він потребував грошей, а вона охорони. В усякому разі — вважало місцеве жіноцтво,— це було краще, ніж безсоромно роз’їжджати по всій окрузі з Батлером. Жінок, між іншим, брав родив, де це подівся Рет останнім часом: три місяці, як зник з міста, і ніхто не знає, де він, навіть Скарлет не знала.

Арчі був мовчун, озивався він, лише коли до нього звергалися, та й то звичайно буркотом. Щоранку він виходив з підвалу Мелані, сідав на парадних сходинках у Туп і чекав, жуючи тютюн і спльовуючи, поки покажеться Скарлет і Пітер виведе зі стайні коня з бричкою. Дядько Пітер боявся Арчі ледве чи менше, ніж чорта або ку-клукс-клану, і навіть Мамка мовчки й остережно бокувала від нього. Арчі ненавидів негрів, і ті знали це й боялись його. До свого пістолета й ножа Арчі додав ще другий пістолет, і невдовзі зробився широко відомим серед чорношкірих у місті. Правда, у нього ще ні разу не виникало потреби витягти пістолета чи бодай покласти руку на пояс. Але й сам поголос діяв незгірше. Жоден негр не насмілювався навіть пирснути сміхом близько від Арчі.

Якось раз Скарлет спитала його — просто з цікавості,— чому він так ненавидить негрів, і, на свій подив, почула замість звичної відповіді «Це вже моє діло» щось трохи докладніше:

— Ненавиджу їх, як і всі горяни ненавидять. Ми ніколи їх не любили й ніколи не заводили собі. Це через них, чорнопиких, почалася війна. І за це теж я їх ненавиджу.

— Але ж ви воювали на війні.

— Така вже чоловікам перевага. Я от і янкі ненавиджу, «ще дужче, як чорнопиких. Майже так само, як і балакучих жінок.