Розділ «Частина четверта»

Мелані, попри всю свою молодість, наділена була чеснотами, що їх так високо цінували ці уламки минулого: гордощами, над якими й злидні не владні, мужністю, яка не визнає нарікань, веселістю, гостинністю, добротою і, над усе, вірністю давнім традиціям. Мелані не хотіла змінюватись, не хотіла навіть визнати потребу змінюватись у цьому сповненому змін світі. Під її дахом неначе воскресали давні дні, й люди тут знаходили розраду і відчували ще дужчу зневагу до бурхливого нурту навколишнього життя й до всіх цих розкошів, які винесли на поверхню саквояжників та новобагатьків-республіканців.

Коли вони дивилися на її молоде обличчя й бачили там непохитну відданість давнім дням, то могли бодай на часину забути про відступників у своєму власному стані, через яких їх брала лють, охоплювали страх і душевний біль. А таких було чимало. Траплялися й вихідці з порядних родин, які, доведені злиднями до розпуки, перекидались на бік ворога, ставали республіканцями й приймали від переможців посади, щоб їхня рідня не жила з милостині. Траплялися і молодики з учорашніх солдатів, налякані тим, що шлях до добробуту пролягає через довгі роки терпінь і тяжких зусиль. Вони за прикладом Рета Батлера заходили у спілку з саквояжниками, не гребуючи нічим, аби лише збити собі капітал.

А найгірші з-посеред відступників були дочки декотрих найвідоміших в Атланті родин. Дорослішали вони вже після війни і, мавши тільки дитячі згадки про неї, не зазнали тієї гіркоти, що підтримувала на дусі представників старшого покоління. Ці дівчата не втратили ні чоловіків, ні коханих. У пам’яті їхній майже не збереглося згадок про колишнє багатство й пишноту,— а офіцери-янкі були ж такі вродливі й вичепурені, такі безтурботні! І влаштовували пишні бали, й роз’їжджали верхи на прегарних конях, і взагалі обожнювали молодих південок! Офіцери ставились до дівчат, мов до королев, і так стереглися не ущемити їхньої вразливої гордості, що чому б, кінець кінцем, і не спілкуватися з ними?

Янкі були куди привабливіші за місцевих залицяльників,— і одягнених абияк, і вічно таких похмурих та заклопотаних, що у них і часу не лишалося на розваги. Отож не одна й не дві з тутешніх дівчат утекли з офіцерами-янкі, розбивши тим самим серця своїм близьким. Часом брат не вітався з сестрою на вулиці, а батько й мати навіть не згадували імені дочки. Від жахіття усіх цих трагедій кров холола у жилах південців, які жили під гаслом: «Не здамося», та досить їм було глянути на лагідне, але непоступливе лице Мелані, як жахіття це розвіювалося. Вона така бездоганна й цілісна вдачею,— твердили місцеві матрони,— що може правити за взірець для всіх дівчат Атланти. А оскільки вона не хизувалася своїми чеснотами, то й дівчата не сторонилися від неї.

Самій же Мелані й на гадку не спадало, що вона опинилась в осередді нової громади. Їй здавалося, що люди просто доброї думки про неї, тому й приходять у гості, тому і її запрошують до своїх невеличких швацьких гуртків, танцювальних клубів та музичних товариств. В Атланті завжди любили і слухати гарну музику, і музикувати, хоч в інших містах Півдня в’їдливо казали, що, мовляв, атлантцям далеко до будь-якої культури. Але ось тепер тут раптом стали значно більше цікавитись музикою, дарма що жилося з кожним днем тяжче й скрутніше. Музика давала змогу забути нахабні чорні обличчя на вулицях та сиві уніформи солдатів північанської залоги.

Мелані трохи розгубилася, коли опинилась на чолі новоствореного музичного гуртка під назвою «Суботній вечір». Своє піднесення до такої ролі вона пояснювала тільки тим, що могла акомпанувати на піаніно кому завгодно, Навіть панночкам Маклюр, які співали дуетом, зовсім не маючи музичного слуху.

Насправді причина полягала в тому, що Мелані зуміла вельми дипломатично поєднати зусилля «Дам-арфісток», «Чоловічого хору», «Товариства молодих мандоліністок і гітаристок» з «Суботнім вечором», завдяки чому в Атланті з’явилася справді вартісна музика. На думку багатьох людей, «Суботній вечір» виконував «Циганку»[14] куди краще за професійні колективи Нью-Йорка й Нового Орлеана. А коли Мелані спромоглася залучити й «Дам-арфісток» до співпраці, місіс Меррівезер сказала місіс Мід та місіс Вайтінг, що треба її поставити на чолі гуртка. Якщо вона змогла знайти спільну мову з арфістками, то вона вже й будь-кому дасть раду, заявила місіс Меррівезер. Сама ця леді грала на органі, акомпануючи хорові методистської церкви, тож, як органістка, не дуже високої була думки про арфи й арфісток.

Мелані обрали, крім того, секретарем ще «Асоціації впорядкування могил наших славних воїнів» і «Швацького гуртка для конфедератських удів та сиріт». Цієї нової честі вона сподобилась після бурхливого спільного засідання обох товариств, яке мало не скінчилося розривом багатолітніх приятельських взаємин та побоїщем. Розглядалося питання, слід чи не слід виполювати бур’ян на могилах солдатів-північан поряд з могилами конфедератів. Через забур’янені пагорки могил янкі усі зусилля дам-упорядкувальниць на похованнях своїх підопічних сходили нанівець. Ту ж мить вогонь, який тлів під туго затягнутими корсажами, фахнув угору, й члени супротивних громад наїжачились одні на одних. «Швацький гурток» виступав за те, щоб виривати бур’ян, представниці «Асоціації» категорично заперечували.

Місіс Мід так висловила погляди другої групи:

— Полоти бур’ян на могилах янкі? Та я залюбки повикопувала б з могил усіх янкі й повикидала на міський смітник!

Тільки-но пролунали ці звучні слова, як членкині обох об’єднань посхоплювались і кожна заходилася виголошувати свою думку, не слухаючи нічиєї іншої. Зібрання відбувалося у вітальні місіс Меррівезер, і дідок Меррівезер, випроваджений на кухню, розповідав опісля, що галас зчинився такий, немов загриміли гармати в новій битві під Франкліном. Тільки з тією відмінністю,— додав він,— що на полі бою було набагато безпечніше, ніж у вітальні з дамами.

А Мелані протислася в саму гущу колотнечі і якось спромоглася на те, щоб її звичайно такий тихий голос почули, незважаючи на весь довколишній шарварок. Серце у неї мало не до горла підскочило зі страху, що вона наважується звертатись до такої розбурханої гнівом громади, голос її тремтів, а проте вона повторила кілька разів: «Дами! Прошу уваги!», аж урешті гамір таки вщух.

— Я хочу сказати... розумієте, я багато про це думала, що... ми повинні не тільки виполоти бур’ян, а й посадити квіти на... мені... мені однаково, що ви подумаєте, але щоразу, кладучи квіти на могилу мого дорогого Чарлі, я кладу кілька квіток і на могилу невідомого солдата-янкі поруч. Ця могила... вона така занехаяна!

Шарварок знявся з новою силою, тепер кричали ще голосніше, ніж перше, причому обидві організації виступали вже заодно.

— На могилу янкі! Ох Меллі, як ви могли!

— Та вони ж убили Чарлі!

— Вони вас самих ледве не вбили!

— Таж янкі могли й Бо вбити ще в колисці!

— Вони ж хотіли спалити Тару, а вас пустити з торбами!

Мелані вхопилася за спинку стільця, щоб вистояти під цією навалою осуду, з яким ще ніколи в житті не стикалася.