Розділ «Частина четверта»

— Годі, Беатріс,— урвала її бабця.— Я ручуся, що у Скарлет не буде викидня. Ми посидимо вдвох у холі в холодку. Тут якраз приємно так повіває. А ти, Беатріс, сходи принеси нам з кухні по скляночці сколотин, коли знайдеш. А то ще заглянь у комірчину, чи нема там трохи винця. Мені б не завадила чарчина. Посидьмо, поки люди прийдуть прощатися.

— Скарлет треба було б у ліжко,— наполягала місіс Тарлтон, міряючи її постать поглядом знавця, що може визначити термін вагітності з точністю до хвилини.

— Нічого, йди-йди,— мовила бабця, штрикнувши місіс Тарлтон костуром, і та, недбало кинувши капелюшка на буфет і пригладивши рукою рудяве змокріле волосся, подалася на кухню.

Скарлет відхилилась у кріслі й розщібнула два верхні гудзики на тісній блузці. У високому холі панували прохолода й сутінок, на легенькому протязі крізь увесь дім було так мило після спекоти на сонці. Вона глянула через хол у вітальню, де ще недавно лежав Джералд, і, силкуючись відійти думками від нього, перевела погляд угору, на портрет бабусі Робійяр над каміном. Цей пошрамований багнетом портрет жінки з високою зачіскою, напівоголеними грудьми й холодною зухвалістю в погляді, як завжди, підбадьорливо подіяв на Скарлет.

— Не знаю, що більше дойняло Беатріс Тарлтон — втрата її хлопців чи коней,— озвалася бабця Фонтейн.— Вона ж бо ніколи особливо це цікавилася ні Джімом, ні дівчатами. Оце таких, як вона, Вілл і мав на увазі. Опертя її ущербилося. Часом я побоююсь, чи не скінчить вона так, як твій батько. Адже найбільша для неї радість була бачити, як плодяться коні або люди, а тепер, коли жодна з її дівчат не вийшла заміж та й не має на це ніякої надії в тутешніх краях, їй нічим заповнити своє життя. Якби вона не мала серця справжньої дами, її можна було б вважати звичайною плебейкою... А Вілл правду казав, що пошлюбить Сьюлін?

— Правду,— відповіла Скарлет, дивлячись старій просто у вічі. Господи Боже, та вона досі ще пам’ятає ту пору, коли до смерті боялася бабці Фонтейн! Але що ж — відтоді вона давно виросла й не завагалася б послати стару під три чорти, якби та надумала пхати носа в їхні справи у Тарі.

— Він міг би й кращу вибрати,— заявила бабця без манівців.

— Невже? — задерикувато відказала Скарлет.

— Нема чого так заноситись, міс,— ущипливо осадила її стара.— Я не стану ганити твою дорогеньку сестричку, хоч якби побула ще на кладовищі, то без цього не обійшлося б. Я інше хочу сказати: в наших околицях така обмаль женихів, що Вілл міг би вибрати майже будь-кого з дівчат. Он у Беатріс четверо диких кицьок, і у Манро дівчата, і у Макре...

— Він вибрав собі Сьюлін, і квит.

— Їй дуже поталанило з ним.

— Це Тарі поталанило.

— Ти любиш свою домівку, еге ж бо?

— Люблю.

— Так дуже любиш, що не заперечуєш, коли твоя сестра виходить за хлопця з нижчого кола — аби лише був добрий господар для Тари?

— З нижчого кола? — повторила Скарлет, якій досі це не спадало на думку.— З нижчого, кажете? Та яке тепер значення має чиєсь там походження, коли головне, що дівчина дістає чоловіка, котрий зможе про неї подбати!

— Це ще як сказати,— промовила Стара Господиня.— Дехто зазначив би, що ти мислиш цілком тверезо. А інші сказали б, що ти опускаєш планку, якої ніколи не можна й на цаль опускати. Вілл усе-таки не з родовитої сім’ї, як дехто з твоїх предків.

Вона скинула гострим поглядом на портрет бабусі Робійяр.

Скарлет подумки зміряла постать Вілла — такий він худорлявий і непримітний, вічно з соломинкою в роті, всім своїм виглядом якийсь наче сонний, як і більшість дрібних фермерів з глушини. За ним не стояли черідкою багаті, імениті й шляхетні предки. Перший у його роду, хто ступив на землю Джорджії, цілком міг бути одним з боржників Оглторпа[11] або його безправних орендарів. Вілл зроду не навчався в коледжі, вся його освіта обмежувалась чотирма класами загумінкової школи. Він був чесний і відданий, терплячий і неабияк працьовитий, але родовитим походженням таки не міг похвалитись. Як на мірку Робійярів, це був, безперечно, нерівний шлюб для Сьюлін.

— Отож ти схвалюєш, що Вілл стане членом вашої родини?