Розділ «Частина четверта»

У Скарлет аж серце завмерло, коли вона подумала, як близько була Тара від цілковитого занедбання. Вона й Вілл — вони таки добряче вдвох попрацювали. Витримали зазіхання янкі й саквояжників, наступ природи. А найголовніше — Вілл обіцяв, що після того як зберуть бавовну вона вже не муситиме присилати грошей,— хіба що котрийсь інший саквояжник накине оком на Тару й через нього підвищать податок. Скарлет розуміла, що Віллові без її допомоги доведеться скрутно, але захоплювалась його прагненням до незалежності й шанувала за це. Бувши на становищі найманого робітника, Вілл міг брати у неї гроші, та стаючи її швагром і господарем дому, він воліє покладатись лише на власні сили. Вілла й справді наче сам Бог послав їм.

Порк викопав могилу ще напередодні, поруч з могилою Еллен, і тепер завмер з лопатою в руці за пагорком вологої червоної землі, яка невдовзі ляже на домовину. Скарлет стояла позад нього в плямистих просвітках вузлуватого низькорослого кедра, окроплена гарячим сонцем червневого ранку, і силкувалася не дивитись на червону яму перед себе. Стежкою від дому йшли Джім Тарлтон, малий Г’ю Манро, Алекс Фонтейн і наймолодший онук старого Макре; повільно й тяжко ступаючи, вони несли на двох дубових дошках труну з тілом Джералда. За ними на належній відстані чималим безладним гуртом посувалися сусіди й друзі, вбого вдягнені й мовчазні. Коли вони ступили на натоплену сонцем стежку через город, Порк схилив голову ми лопату й пустив сльозу, і Скарлет, мимохідь глянувши на кучеряву його кучму, ще зовсім чорну кілька місяців тому, коли вона виїздила до Атланти, з подивом побачила, як у волоссі в нього пробивається сивина.

Вона кволо подякувала Богові, що вчора ввечері виплакала всі очі, тож тепер може триматися рівно, не даючи волі сльозам. Плач Сьюлін позад неї дратував її страшенно, вона аж кулаки стискала, щоб не обернутись і не вліпити ляпаса в це розпухле обличчя. Це ж вона, бажаючи того чи ні, завинила в батьковій смерті, тож мусила хоча б заради пристойності стримувати себе перед обуреними сусідами. Ніхто цього ранку не озивався до неї і не кинув бодай співчутливого погляду. Сусіди мовчки цілували Скарлет, тисли їй руку, бурмотіли теплі слова Керрін і навіть Поркові, а в бік Сьюлін якщо й дивились, то так, наче зовсім її не бачили.

Як на них, то вона й убивши власноруч батька, вчинила б менше зло. Вона ж намагалася схилити його на відступництво від Півдня! Для цієї похмурої, тісно збитої громади вона була все одно що зрадниця південської честі. Сьюлін мовби пробила вилом у суцільному мурі, яким уся округа протистояла світові. Своєю спробою роздобути гроші від уряду янкі вона звела себе на рівень саквояжників і пристібаїв, ворогів ще ненависніших, ніж були недавно солдати-янкі. Вона, представниця давньої південської родини, відданої Конфедерації, перекинувшись на бік ворога, тим самим зганьбила кожну родину в окрузі.

Учасники похорону, хоч і як пригнічені горем, аж клекотіли від обурення, а особливо троє з них: старий Макре, Джералдів приятель ще з тих далеких часів, коли Джералд перебрався сюди з Саванни, бабця Фонтейн, що любила його, бо він був чоловіком Еллен, і місіс Тарлтон, якій він був симпатичніший за будь-кого із сусідів, бо, як вона не раз казала, один на всю округу міг відрізнити огиря від мерина.

Коли Ешлі й Вілл побачили насурмлені обличчя цієї трійці в затемненій вітальні, де лежало Джералдове тіло перед виносом, вони не на жарт стривожились і перейшли до кабінетика Еллен порадитись.

— Хтось із них, певно, скаже щось про Сьюлін,— рвучко мовив Вілл, перекушуючи соломинку.— Їм здається, що вони мусять це зробити. Може, й так. Я тут не суддя. Але, Ешлі, мають вони слушність чи ні, а нам, як ми вже єдині чоловіки у цій родиш, не можна буде цього промовчати, і почнеться колотнеча. На старого Макре нема ніякої ради, бо він глухий як пень і не почує, коли на нього й цитьнеш. А бабці Фонтейн ніхто на цілому білому світі не зможе завадити, коли вона дорветься до слова, це ви знаєте. Що ж до місіс Тарлтон, то ви помітили, як вона крутить рудявими очима, дивлячись на Сью? Вона вже налаштувалася й тільки чекає нагоди. А якщо вони щось скажуть, ми муситимемо якось відповісти, хоч у нас і без того в Тарі повно мороки.

Ешлі заклопотано зітхнув. Норови своїх земляків він знав краще від Вілла й пам’ятав, що до війни добру половину сварок і навіть пострілів в окрузі спричиняла місцева звичка промовляти пам’ятне слово над труною небіжчика-сусіда. Здебільшого це були вельми похвальні промови, але траплялися й інакші. Згорьовані родичі покійника часом у найшанобливіших словах добачали щось зовсім протилежне, і ледве встигали останні грудки землі впасти на труну, як зчинялася звада.

Через відсутність католицького священика похоронну відправу, скориставшись для цього молитовником Керрін, мав узяти на себе Ешлі, оскільки від послуг методистських та баптистських пасторів з Джонсборо та Фейєтвілла родина делікатно відмовилася. Керрін, католичка куди ревніша під сестер, дуже засмутилась, як це Скарлет не здогадалася привезти з собою священика з Атланти, і трохи заспокоїлась, лише почувши, що священик, який приїде вінчати Вілла й Сьюлін, помолиться й на Джералдовій могилі. Саме вона, бувши проти запрошення протестантських пасторів з сусідніх околиць, наполягла, щоб за цю справу взявся Ешлі й навіть позначила у своєму молитовнику, які саме місця йому треба буде прочитати. Ешлі стояв, прихилившись до старого бюрка, і думав: тепер від нього залежить, чи все пройде мирно, але ж ця сусідська братія така запальна, що хто й зна, як не допустити до сварки.

— Щось я не бачу ніякого виходу, Вілле,— сказав він, куйовдячи своє ясне волосся.— Не можу ж я порішити бабцю Фонтейн чи старого Макре, або заткнути рота місіс Тарлтон. А найлагідніше, що вони скажуть — це те, що Сьюлін убивця й відступниця і що якби не вона, містер О’Гара був би живий. Клята ця звичка виголошувати промови над небіжчиком! Чисте варварство.

— Послухайте, Еш,— спроквола мовив Вілл.— Мені ба йду же, якої вони думки про Сьюлін, але я не допущу, аби проти неї щось було сказано. Перекиньте це все на мене. Коли скінчите читати з книжки й виголошувати молитви І спитаєте: «Може, хтось хоче сказати кілька слів?» — то подивіться просто на мене, щоб я міг перший почати.

Тим часом Скарлет, дивлячись, як важко було носіям проходити з труною через вузьку хвіртку на кладовище, і в думці собі не покладала, що можуть спалахнути якісь суперечки після похорону. На серці у неї свинцем тяжіла думка, що, ховаючи Джералда, вона ховає чи не останню ланку, яка пов’язує її з тими проминулими днями, коли жилося так щасливо й безтурботно.

Нарешті носії опустили домовину коло могили й поставали поряд, згинаючи й розгинаючи затерплі пальці. Ешлі, Мелані й Вілл увійшли одне за одним у загороду й стали за сестрами О’Гара. Далі за ними протиснувся ще дехто з ближчих сусідів, а решта зупинилася по той бік мурованої огорожі. Скарлет уперше бачила їх усіх разом і була здивована й навіть зворушена, що зібралося чимало людей. Це було дуже мило з їхнього боку, коли врахувати, що багатьом із них довелося добиратись на своїх двох. Усього їх зійшлося п’ять чи шість десятків, декотрі з таких віддалених місць, що навіть дивно, як вони встигли й почути про похорон, і вчасно прибути. Тут були цілі родини з Джонсборо, Фейєтвілла й Лавджоя, дехто ще й зі служниками-неграми. Прийшли дрібні фермери з-за річки, і злидарі з глухих лісових закутин, і жителі болотяної низовини. Болотники були все здоровані, худі й бородаті, в домотканій одежі та єнотових шапках, з рушницями на плечах, з тютюновою жуйкою за щоками. З ними прийшли й жінки — вони стояли, угрузнувши босими ногами в м’якій червоній землі, у кожної дрібка тютюну за спідньою губою. З-під старомодних капелюшків видніли жовтаві малярійні обличчя, а чисто випрані й дбайливо попрасовані їхні ситцеві плаття були накрохмалені аж до блиску.

Ближчі сусіди зібралися всі до одного. Бабця Фонтейн, висхла, зморшкувата й пожовкла, як стара обскубана птиця, стояла, спираючись на свого костура; позад неї були Селлі Манро-Фонтейн і фонтейнівська Молода Господиня. Вони силкувалися пошепки вмовити бабцю і навіть смикали її за поділ, щоб вона сіла на огорожу, але все даремно. Чоловіка бабці, старого лікаря, вже не було з ними. Він помер два місяці тому, і відтоді ущипливий жвавий полиск в очах старої майже весь погас. Кетлін Калверт-Гілтон стояла одинцем, бо й не могло бути інакше, оскільки чоловік її належав до призвідців трагедії, і своє схилене обличчя ховала під вицвілим капелюшком. Скарлет у подиві побачила, що перкалева її сукня в масних плямах, а вкриті ластовинням руки не дуже чисті. Навіть під нігтями видно було чорні дужки. У Кетлін нічого не лишилося від її родовитого походження. Вона виглядала на останню злидарку, а то й ще гірше. Чисто як біла голодранка, зачухана й недбала.

«Не сьогодні-завтра вона й тютюн почне нюхати, якщо вже не почала,— подумала нажахано Скарлет.— Боже милостивий! Так скотитися!»

Вона здригнулась і відвела погляд убік від Кетлін, збагнувши раптом, яка вузька межа відділяє людей родовитих від білих бідаків.

«Це ж і я могла б такою стати, якби не моє завзяття»,— промайнула в неї думка, і хвиля гордощів затопила її: адже після капітуляції вона й Кетлін починали з однакового рівня, обидві мали надію лише на свої руки та на свою голову.

«Але я не так і погано дала собі раду»,— прийшла вона до висновку і, закинувши голову, навіть усміхнулась.

Проте усмішка враз і погасла, коли Скарлет побачила, як гостро бликнула на неї місіс Тарлтон. Змірявши Скарлет докірливим позирком червоних від сліз очей, вона знов перевела їх на Сьюлін, і такою люттю палав її погляд, що це не обіцяло нічого доброго. За нею та її чоловіком тислося четверо їхніх дочок, руде волосся яких яскріло зовсім недоречно за таких жалобних обставин, а жовто-карі очі бігали, як у вертких і небезпечних звірят.

Усі застигли на місці, чоловіки поскидали капелюхи, жінки перестали шелестіти сукнями й згорнули статечно руки, коли наперед виступив Ешлі з молитовником Керрін у руці. Хвильку він стояв, опустивши очі долі, а сонце золотило йому русяві кучері. Глибока тиша спала на людей, тика глибока, що стало виразно чути шерех вітру в листі магнолій, і на диво голосно й журливо прозвучав здалеку повторений кілька разів погук пересмішника. Ешлі почав читати молитви, і всі схилили голови, прислухаючись до його лункого голосу, що розмірено вимовляв короткі й урочі слова.