Розділ «Частина четверта»

— Чи не були б ви такі ласкаві, мем, щоб відвести Скарлет у дім? Їй не годиться так довго стояти на сонці. Та й у бабці Фонтейн, хай вона дарує мені, здоров’я не таке я же міцне.

Здригнувшись, що так несподівано надгробну орацію притупило звернення до її особи, Скарлет аж почервоніла, коли побачила спрямовані на неї очі присутніх. Вагітність її і без того помітна, навіщо було Віллові ще й прямо натякати на це? Збентежена, вона кинула обурений погляд ми Вілла, але того це не вразило.

«Не сердьтеся,— казали його очі.— Зрозумійте, що так треба».

Він уже поводився, як господар дому, і Скарлет, аби не влаштовувати сцени, безпорадно обернулася до місіс Тарлтон. А ця леді, забувши про Сьюлін, чого Вілл якраз і домагався, ту ж мить перекинулася думками до такої привабливої для неї справи, як відтворення роду — однаково, тваринного чи й людського,— і підхопила Скарлет лід руку.

— Ходімо до хати, голубонько.

На обличчі місіс Тарлтон постав щиро турботливий вираз, і Скарлет дозволила провести себе крізь натовп, що розступався перед нею. Її проводжали співчутливим шепотом, а дехто навіть підбадьорливо поплескав по плечах. Коли Скарлет порівнялася з бабцею Фонтейн, стара леді простягла кістляву клішню й сказала:

— Дай-но мені руку, дитятко,— і докинула, сердито бликнувши в бік Селлі та Молодої Господині: — А ви не йдіть, я й без вас обійдуся.

Натовп повільно зімкнувся за ними, і вони втрьох подалися тінявою стежкою до будинку, причому місіс Тарлтон так міцно тримала Скарлет попідруку, аж мало не відривала від землі.

— І чого Вілл це зробив? — запально скрикнула Скарлет, коли люди на кладовищі вже не могли її почути.— Це однаково що заявити: «Гляньте на неї! Вона скоро приведе дитину!»

— Ну й що? Хіба ж це не правда? — відказала місіс Тарлтон.— Вілл правильно зробив. Це дурне — стовбичити на такій жароті: ти могла б зімліти, й стався б викидень.

— Вілл не за викидень її журився,— озвалася бабця Фонтейн, трохи захекано дибуляючи через подвір’я до ганку. На обличчі у неї грав гіркий здогадливий усміх.— Вілл хитрук. Він не хотів, щоб ми з тобою, Беатріс, лишалися біля могили. Він боявся, щоб ми чогось такого не бовкнули, і розумів, що інакше нас не здихається... Та й не тільки це. Він не хотів, щоб Скарлет почула, як падатимуть грудки землі на труну. І він мав рацію. Затям, Скарлет: допоки ти не чула цього звуку, небіжчик усе одно як живий для тебе. А от коли це почуєш... Це як останній звук у житті, щось таке страшенно моторошне... Допоможи мені, дитя, піднятися сходами, і ти, Беатріс, дай мені руку. Скарлет твоя рука так само непотрібна, як і милиці, а в мене здоров’я не таке вже міцне, Вілл слушно зауважив... Він знав, що ти була батькова улюблениця, і не хотів, щоб на твоїх очах його закопували. А ось твої сестри, він прикинув, не так сильно це переживатимуть. Сьюлін тільки й думає, що про свою ганьбу, а Керрін — про Бога. Тоді як тобі, дитя, нема на що спертися, еге ж бо?

— Нема,— погодилася Скарлет, допомагаючи старій леді підійматися сходинками й мимоволі дивуючись, яка глибока правда звучала в цьому тремкому старечому голосі.— Я ніколи в житті не мала на кого спертись — окрім мами.

— Але втративши її, ти виявила, що можеш сама вистояти, еге ж? А ось дехто не міг. Як, скажімо, твій батько. Вілл має рацію. Не побивайся за батьком. Він не міг обходитись без Еллен, і зараз йому краще там, де він є. Як і мені буде краще, коли я прилучуся до свого старого.

Вона сказала це, не напрошуючись на співчуття, та й ніхто його їй і не висловив. Вона сказала це так природно й невимушено, немов чоловік її був живий і перебував десь у Джонсборо, куди можна було дістатися бричкою. Бабця занадто довго прожила на світі й занадто багато всякого надивилася, щоб боятися смерті.

— Але ви... ви теж можете самі вистояти,— зауважила Скарлет.

Стара леді кинула на неї по-пташиному гострий погляд.

— Та можу, хоч це іноді страшенно прикро.

— Послухайте, бабуню,— втрутилася місіс Тарлтон,— не треба говорити таке Скарлет. Вона й без того пригнічена. Таку дорогу витримала, і так туго зашнурована, і це нещастя та спека — вже й цього вистачить, щоб стався викидень, а ви ще додаєте жару балачками про горе та скорботу.

— Та нехай йому чорт! — роздратовано вигукнула Скарлет.— І зовсім я не пригнічена! Я не така хирлява, щоб тільки що — і вже викидень!

— Тут ніколи не вгадаєш,— застережливо мовила місіс Тирлтон.— Я он втратила свого первістка, побачивши, як бугай розпоров живота нашому чорнюкові. Або — пам’ятаєте Неллі, мою руду кобилу? Так ото вона аж пашіла здоров’ям, але збудлива була — просто страх, і якби я не догледіла її...