Розділ «Частина четверта»

— Може, воно й так. Я їх не знаю. Але факт, що уряд заплатив їм... м-м... я й забув, скільки тисяч доларів. Одне слово, багатенько. Оце ж і запалило Сьюлін. Вона думала про це увесь тиждень, хоч нікому з нас нічичирк — боялася, що ми візьмемо її на кпини. Але з кимось їй кортіло поговорити, то вона й подалася до міс Кетлін і там цей чортів білий голодранець, Гілтон, підкинув їй ще купу нових ідей. Мовляв, ваш батько навіть і вродився не в Америці, і не брав участі у війні, й не мав синів, що воювали, і ніяких посад не обіймав за Конфедерації. Він сказав, що можна виставити містера О’Гару як щирого прихильника Союзу. Отож наслухалась вона цієї маячні, вернулася додому й кинулася обробляти містера О’Гару. Закладаюся, Скарлет, що ваш тато навіть і половини того не розумів, про що вона йому торочила. Якраз на це вона й розраховувала — що він підпише присягу на вірність Сполученим Штатам, навіть не тямлячи, що робить.

— Щоб тато підписав таку присягу! — скрикнула Скарлет.

— Але ж він геть зовсім підупав розумом за останні місяці, і на це вона, по-мойому, й розраховувала. Зважте й на те, що ми нічого такого не підозрювали. Ми бачили, що вона щось задумує собі, тільки й гадки не мали, що це вона спекулює пам’яттю вашої небіжчиці-матері, дорікаючи йому за лахміття, в якому ходять його дочки, коли він міг би стягти з янкі цілих півтораста тисяч доларів.

— Півтораста тисяч доларів! — прошепотіла Скарлет, і її обурення відступницькою присягою почало пригасати.

Це ж така хура грошей! І всього тільки за підпис на заяві про вірність урядові Сполучених Штатів, в якій стверджується, що підписувач завжди підтримував уряд і ніколи не подавав допомоги його ворогам і ніяким чином не сприяв їм. Півтораста тисяч доларів! Стільки грошей за тику маленьку брехню! Коли так, тоді нема чого осуджувати Сьюлін. Боже милостивий! То он за що Алекс хотів її відшмагати! Он за що вся округа хотіла перерізати їй горло! Ну й дурні, геть усі до одного. Але ж як багато вона, Скарлет, могла б зробити, роздобувшись на такі гроші! Та й кожен з їхніх сусідів в окрузі! І що там важить така маленька брехня? Врешті-решт, хоч би скільки витягти грошей з янкі — все буде справедливо, і не має значення, в який спосіб цього домогтись.

— І от учора близько полудня, коли ми з Ешлі тесали стовбурці на огорожу, Сьюлін узяла цей самий фургон, посадовила вашого тата й махнула до міста, а сама нікому пні слова. Міс Меллі здогадувалась, до чого йдеться, але тільки молила Бога, щоб Сьюлін передумала, а нам нічого й не сказала. Їй просто в голові не вкладалося, що Сьюлін може на таке зважитись.

Сьогодні я вже розпитав, як усе те сталося. Цей легкодух: Гілтон має певний вплив серед інших пристібаїв та республіканців у місті, і Сьюлін погодилась віддати їм якусь частку грошей — яку саме, я не знаю,— коли вони посвідчать, що містер О’Гара щирий прихильник Союзу, і заявлять, що він ірландець, і не служив в армії, і таке інше, і в письмовій формі поручаться за нього. А ваш тато мав тільки скласти присягу й розписатися на папері, що потім пішов би до Вашингтона.

Вони швиденько зачитали текст присяги, й ваш батько нічого не сказав, тож усе в них ішло справно, йому лишалося вже тільки поставити свого підписа. І ось тоді він на хвилину так наче прийшов до пам’яті й дохитав головою. Не думаю, щоб він зрозумів, про що там мова, але йому це не сподобалось, та й Сьюлін же ніколи не вміла з ним як слід обходитись. Так ото у неї мало не стався нервовий напад — стільки мороки, і все даремно. Вона вивела його з контори, посадила на повіз і почала туди-сюди возити вулицями та вмовляти, як ваша мати в могилі заливається слізьми й нарікає на нього, що він дозволяє своїм дітям бути в злиднях, коли міг би їх усім забезпечити. Мені переказували, як ваш тато сидів у фургоні й плакав, мов дитина, як то завше бувало, коли він чув ім’я міс Еллен. Усе місто дивилося на них, а Алекс Фонтейн навіть підійшов і спитав, у чому там річ, але Сьюлін відшила його,— мовляв, не пхай носа, куди тебе не просять,— тож він і пішов собі, злий як чорт.

Не знаю, як то їй спало на думку, однак надвечір вона роздобула пляшку бренді й завела містера О’Гару назад у контору й стала там поїти. Ми ж у Тарі, Скарлет, не маємо спиртного так уже з рік, тільки ото трохи вина з ожини та винограду, що Ділсі робить, і містер О’Гара від міцного трунку був одвик. Тож він добре сп’янів, і після того як Сьюлін зо дві години вмовляла його та пиляла, врешті погодився й сказав: добре, він підпише все, що вона хоче. Вони знов дістали присягу, і вже він зібрався підписувати, як Сьюлін і бовкнула дурницю. Вона сказала: «Ну, тепер побачимо. Вже ці Слеттері й Макінтоші не зможуть носа перед нами дерти!» Річ у тому, що Слеттері заклали позов на велику суму грошей за ту халупу, яку в них спалили янкі, і чоловік Еммі через Вашингтон виклопотав їм відшкодування.

Мені розповідали, що коли Сьюлін згадала ці два прізвища, ваш тато випростався весь і гостро глянув на неї. Свідомість його прояснилась, і він мовив: «То Слеттері й Макінтоші теж таке щось підписали?» Сьюлін розгубилася, почала смикатись, відказала спершу «Так», потім «Ні», а він тоді як гримне на все горло: «То що, цей клятий оранжист і цей клятий біляк-голодранець теж отаке підписали, чи як?» А Гілтон солодко так йому й каже: «Підписали, сер, і одержали купу грошви, тож і ви стільки одержите».

Тоді старий добродій рикнув, мов бугай. Алекс Фонтейн казав, що почув його аж на другому кінці вулиці, в шинку А коли заговорив він, то з таким густим ірландським акцентом, що аж вуха різало: «То теє ви думаєте, що О’Гара з Тари піде брудним слідом клятого оранжиста й клятого біляка-голодранця?» І розірвав папір навпіл, жбурнув клапті Сьюлін в обличчя, гаркнув: «Ти мені не дочка!» — і стрілою вискочив з контори.

Алекс каже, ваш тато біг вулицею, наче скажений бугай. Він каже, що старий добродій уперше, відколи ваша мати померла, зробився схожим на самого себе. П’яний він був як ніч і кляв усіх на всі спусти й заставки. Алекс каже, що зроду ще не чув, аби хто так смачно лаявся. Під шинком трапився йому Алексів кінь, то він одним махом вихопився на нього верхи, ні в кого не питаючись, і рвонув чвалом, збиваючи на всі боки куряву, і тільки кляв нещадно геть усе на світі.

А при заході сонця ми з Ешлі саме сиділи на ганку, дивились на дорогу, і з голови нам не йшли тяжкі думи. Міс Меллі нагорі у себе плакала в ліжку, але нам нічого не наважилася сказати. І ось ми почули тупіт копит на дорозі й чийсь крик, як ото коли на лисиць полюють, і Ешлі сказав: «Дивна річ! Схоже на голос містера О’Гари — він так гукав, під’їжджаючи верхи до нашого дому, ще до війни».

І тоді ми побачили його з протилежного краю вигону. Він, певно, перескочив там через тин. І чвалував на вершину пагорба, виспівуючи на повен голос, наче бозна-як веселий. Я й не знав, що у вашого батька такий голос. Він співав «Візок дорогою котив», шмагав коня капелюхом, І той мчав щодуху, як шалений. Підскочивши до вершини пагорба, віжок він не натягнув, тож ми бачили, що він збирається перескочити через огорожу вигону. Ми посхоплювались на ноги, перелякані всмерть, а він як загорлає: «Глянь, Еллен! Диви, як я зараз перемахну!» Але кінь перед самим тином став мов укопаний і не скочив, і ваш тато перелетів кубертом через голову коня. Він зовсім і не мучився. Коли ми підбігли, він був уже неживий. Мабуть, в’язи скрутив.

Вілл почекав з хвилину, чи Скарлет не скаже чого, а коли вона промовчала, узявся за віжки.

— Н-но, Шерман,— прицмокнув він на коня, і той рушив у бік дому.

Розділ XL

Скарлет мало спала тієї ночі. Коли почало світати й на сході з-поза темних сосон зійшло сонце над пагорбами, вона підвелася з розторсаного ліжка, сіла на дзиглик біля вікна і, схиливши втомлену галову на руку, задивилася на бавовникові поля ген за оборою та садком Тари. Все було таке свіже, росяне й зелене, оповите такою тишею, що вигляд цих полів був як цілюща відрада й утіха її зболеному серцеві. Тара о цій світанковій порі здавалася дбайливо доглянутою і вмиротвореною, дарма що господар її став уже небіжчиком. Приземкуватий курник було обмащено шаром глини проти щурів та ласиць і побілено, так само, як і складену з колод стайню. Город з грядками кукурудзи та яскраво-жовтих гарбузів, бобів і ріпи був дбайливо прополотий і ретельно огороджений дубовим кіллям. У садку не лишилось ані бур’янини, і тільки стокротки вільно росли собі попід довгими рядами дерев. На яблуках та пухнастих рожевих персиках, напівприхованих за зеленим листям, ледь поблискувало сонце. А далі тяглися звивисті ряди кущів бавовнику, застиглих і зелених під золотим ранковим небом. Качки й кури перевальцем сунули на поля, де в пухкій зораній землі під кущами визбирували жирних червів та слимаків.

У серці Скарлет тепліла прихильність і вдячність до Вілла, бо це ж він дав усьому лад. Хоч і віддана серцем Ешлі, вона, однак, розуміла, що не йому передусім має завдячувати цей добробут — підняти Тару з руїни не зміг би плантатор-аристократ, а тільки невтомний у праці дрібний фермер, залюблений у свою землю. Адже теперішня Тара була всього лишень «двокінною» фермою, а не панською плантацією минулих днів, коли на пасовищах паслося повно мулів та породистих коней, а поля бавовнику й кукурудзи простягались аж за обрій. Але що у них лишилося, було як слід запоране, а ті акри, які лежали облогом, з настанням кращих часів можна буде знов обробити, і вони стануть ще й родючіші після перепочинку.

Однак Вілл не тільки добре загосподарював ділянки поблизу садиби. Він ще й зумів протистояти двом ворогам плантаторів Джорджії — самосійній сосні та заростям ожини. Вони не прокралися знишка на город, і вигін, і бавовникове поле, й моріжок і не розрослися нахабно під самим ганком Тари, як то сталося на численних плантаціях по всьому штату.