Розділ «Частина четверта»

— У мене ніяка не карета, а стара бричка! — обурилася Скарлет.

— Та то байдуже. Щоб уже не тягти з цим, я вам зразу скажу: Сьюлін і досі не може пробачити вам, що ви женили на собі Френка Кеннеді, і я її за це зовсім не ганю. Ви й самі гаразд знаєте, як негідно повелися з власною сестрою.

Скарлет рвучко шарпнулась від його плеча — люта, мов гримуча змія, готова вжалити.

— Я негідно повелася, кажеш? А може, ти б трохи добирав слова, Вілле Бентін? Чи ж я винна, що він вибрав мене, а не її?

— Ви спритнячка, Скарлет, і я певен, що ви помогли йому вибрати саме вас. Жінки завше це вміють. Але ви, гадаю, ще й закрутили йому голову. Адже перед вами, коли ви цього схочете, ніхто не встоїть, а він, що там не кажіть, був-таки нареченим Сьюлін. Лише за тиждень перед вашим від’їздом до Атланти він прислав їй листа, і так солоденько там розписав, яка вона йому люба, та що вони поберуться, тільки-но він розживеться ще трохи на гроші. Я знаю, вона ж показувала листа мені.

Скарлет мовчала, бо розуміла, що він каже правду, якої їй нічим крити. Але вона й не сподівалася, щоб не хто, а саме Вілл став її суддею. Окрім того, брехня, яку вона казала Френкові, зовсім не тяжіла на її сумлінні. Коли дівчина не може отримати залицяльника, вона його й не варта.

— Знаєш, Вілле, не будь такий уже суворий до мене,— мовила Скарлет.— Якби Сьюлін вийшла за нього, то, гадаєш, дала хоча б цента на Тару чи на будь-кого з нас?

— Я ж і кажу: може, ви й маєте слушність, бо перед вами ніхто не встоїть, як ви чогось схочете,— зауважив Вілл, обернувшись до неї з ледь помітним усміхом на обличчі.— Ні, я не думаю, щоб ми тоді побачили бодай цента з Френкових грошей. Та хоч би там як, а що негідно — то таки негідно, і коли, по-вашому, мета виправдує засоби, я тут не суддя. Та й хто я такий, щоб когось осуджувати? Але Сьюлін після цього зробилася злюща, як оса. Не думаю, щоб вона так дуже сохла за Френком, просто її самолюбство було вражене, і вона все торочила: ви он і гарну одежу маєте, і в каретах роз’їжджаєте, і живете в місті, а вона мусить поховати себе живцем у цій глушині, в Тарі. Ви ж знаєте, як вона любить їздити по гостинах, по вечірках, носити модне вбрання. Я й не ганю її. Жінки всі такі.

Так ото десь із місяць тому я взяв її з собою до Джонсборо, і поки я ходив у справах, вона подалася в гості. А коли ми верталися додому, сиділа тихенько, як мишка, хоч я бачив, що вона така збуджена, аж насилу стримується. Я собі подумав: почула, що котрась там жінка завагі... одне слово, почула якусь цікаву плітку, і не став звертати на це уваги. Потім з тиждень вона снувала по дому задумана й збуджена, але малоговірка. А тоді поїхала відвідати міс Кетлін Калверт... Ви, Скарлет, не стримали б сліз, побачивши міс Кетлін. Бідолашка, краще б їй було померти, ніж виходити заміж за цього легкодуха-янкі Гілтона. Знаєте, він же заклав маєток і не зміг викупити, і тепер їм доведеться забратися відти.

— Ні, я не знала, та й мене це не цікавить. Я хочу знати про тата.

— А ми до цього й підходимо,— мирно зауважив Вілл.— Повернувшись відти, вона заявила, що ми всі недооцінюємо Гілтона. Вона назвала його «містером Гілтоном» і ще сказала, що він хваткий, але ми тільки посміялися з неї. А тоді вона почала ходити з вашим татом на прогулянки надвечір, і не раз, вертаючись із поля, я бачив, як вона сидить з ним на горожі кладовища, щось дуже так товкмачить йому й вимахує руками. А старий добродій дивиться на неї невидюще й тільки похитує головою. Ви ж, Скарлет, знаєте, який у нього був стан. І дедалі більш він робився якимсь неприкаяним, наче вже не знав, ані де він, ані хто ми. Одного разу я побачив, як вона показує на материну могилу, а старий добродій заходиться плачем. Тож коли вона вернулась додому, така вдоволена й піднесена, я добре її насварив і сказав: «Міс Сьюлін, якого чорта ви мордуєте бідного тата й нагадуєте йому про вашу матусю? Він же, власне, й не тямить, що її вже нема, то пощо ви йому про це нагадуєте?» А вона тільки закинула голову, засміялася й сказала: «Не лізь не в своє діло. Колись ви всі будете вдячні мені за те, що я роблю». І лише вчора ввечері я почув від міс Мелані, які плани снувала Сьюлін: та їй розповідала, але міс Меллі каже, що вона не думала, що іде у неї серйозно. Цей її замір видався міс Меллі надто химерним, тому вона нічого й не розказала нам раніше.

— Який замір? Ти коли-небудь доберешся до суті справи? Ми вже півдороги проїхали. Я хочу знати про тата.

— Та я ж до цього й веду,— сказав Вілл.— Але ми вже так близько від дому, що краще нам постояти тут, поки я скінчу.

Він натягнув віжки, і кінь зупинився й зафоркав. Вони стояли біля розбуялого на волі живоплоту з диких апельсинових дерев, що позначав межу Макінтошевого маєтку. Вдивляючись поміж стовбури темних дерев, Скарлет розгледіла високі примарні обриси коминів серед мовчазних руїн. Вона подумала, що Вілл міг би зупинитись і в кращому місці.

— Так ото щоб довго не розводитись, замір її був такий: стягти з янкі гроші за спалену бавовну й забрану худобу та за розвалені плоти й клуні.

— З янкі?

— Невже ви не чули про це? Уряд янкі сплачує своїм прихильникам на Півдні відшкодування за всю понищену власність.

— Звичайно, чула,— відповіла Скарлет.— Але хіба нас це стосується?

— На думку Сьюлін, стосується, ще й дуже. Того дня, як я возив її до Джонсборо, вона перестріла місіс Макінтош, і поки вони балакали, Сьюлін помітила, що та дуже пишно виряджена, і не стрималася й спитала, відки то в неї. Місіс Макінтош тоді гордовито так заявила, що чоловік її подав позов федеральному урядові на відшкодування за зруйновану власність, оскільки він був, мовляв, щирий прихильник Союзу і ніколи й нічим ні в якій формі не допомагав Конфедерації.

— Та вони ніколи й нічим нікому не допомагали! — в’їдливо зауважила Скарлет.— Ці шотландсько-ірландські недовірки!