Розділ «Частина четверта»

— М-м... Скарлет,— почав розгублено Алекс, усе ще не випускаючи її руки,— я дуже тобі співчуваю за батька.

— Дякую,— сказала вона, не рада, що він заговорив про це. Алексові слова немовби оживили перед її очима розпашіле обличчя Джералда, його розкотистий голос.

— Якщо це хоч трохи втішить тебе, Скарлет, то знай, що ми тут страшенно пишаємось ним,— провадив Алекс, відпустивши її руку.— Він... ну, ми вважаємо, що він загинув як солдат на посту.

Що він хоче цим сказати? — не могла дотямити Скарлет.— Як солдат? Чи хтось його застрелив? Чи він зчепився з пристібаями, як Тоні? Але вона не повинна нічого цього слухати. Якщо вона заговорить про Джералда, то розплачеться, а цього не можна допустити, поки вона не сховається від чужих очей у фургоні з Вілл ом і не виїде з містечка, де вже ніхто її не бачитиме. Вілл не рахується. Він як брат.

— Я не хотіла б говорити про це, Алексе,— коротко відказала вона.

— А я й не дорікаю тобі, Скарлет,— мовив Алекс, увесь паленіючи від гніву.— Якби це моя сестра... знаєш, Скарлет, я ніколи жодним лихим словом не прохопився ні про одну жінку, але, між нами кажучи, комусь треба добре-таки відшмагати Сьюлін.

«Про що це він торочить? — губилася в здогадах Скарлет.— До чого тут Сьюлін?»

— У нас тут, мушу визнати, всі такої думки про неї. Один тільки Вілл обстає за нею... ну, і, звичайно, міс Мелані, але вона свята й ні в кому не бачить вади і...

— Я ж сказала — я не хочу про це говорити,— холодно повторила Скарлет, однак Алекс анітрохи не образився на її слова. Він дивився на неї таким поглядом, наче розумів, звідки цей тон, і це дратувало. Вона не хотіла чути нічого поганого про свою рідню від когось стороннього й не хотіла показати, що не знає, про що йдеться. І чому Вілл не написав їй про все докладно?

Хоч би Алекс не дивився на неї так пронизливо! Вона відчувала, що він здогадується про її вагітність, і від цього їй було не по собі. Але Алекс, пильно придивляючись до неї в сутінках, думав лише про те, як разюче вона змінилась лицем, аж було дивно, що він узагалі впізнав її. Мабуть, це тому, що вона при надії. Жінки в такому стані стають з біса бридкі. Та ще й те, звісно, що вона тяжко переживає за старого О’Гару. Вона ж була його улюблениця. Але ні, зміна якась глибша. Вигляд у неї куди кращий, ніж коли він її бачив останнього разу. Принаймні виглядає вона так, наче харчується не менш, як тричі на день. І з очей майже зник той вираз зацькованої тварини. То були очі, в яких стояв страх і розпач, а тепер у них твердий такий погляд. Якась владність, певність у собі й рішучість з’явилися в ній, навіть тоді, коли вона всміхалася. Ото, мабуть, веселенько живеться з нею бідоласі Френку! Так, вона змінилася. Вона приваблива зовні, це безперечно, але вся її миловидність і ніжність зійшли з обличчя, і геть зовсім зник отой відтінок подиву в погляді на чоловіка, наче в ньому вона вбачала істоту більш тямущу, ніж сам Бог.

А проте, хіба ж не змінилися всі вони? Алекс глянув на свою простацьку одіж і знову спохмурнів. Часом, коли серед безсонної ночі він сушив собі голову, де взяти кошти на операцію матері, як дати освіту малому синові свого брата-небіжчика Джо, за що купити другого мула, його брав жаль, що війна скінчилася — краще б їй не було кінця. Тоді вони не розуміли свого щастя. В армії завжди мали що їсти, нехай навіть це був шмат кукурудзяника, там завжди хтось давав наказ і не було цього болісного змагання з проблемами, яким не можеш дати ради,— в армії ніщо не загрожувало, крім загибелі. А тут ще тяжіла ця прикрість з Діміті Манро. Він хотів одружитись з нею, але розумів, що його не стане на це, коли мусить годувати стільки голодних ротів. Він же так давно кохає її, а тепер у неї на щоках уже в’януть рожі й гасне радість в очах. Якби ж оце Тоні не привелося втікати до Техасу! Якби ще хоч один чоловік на господарстві, було б зовсім інакше. Але його милий запальний братунь десь там на Заході без шеляга в кишені... Що ж, змінилися вони всі. І нічого нема в цьому дивного. Він тяжко зітхнув.

— Я не мав нагоди подякувати тобі й Френкові за все, що ви зробили для Тоні,— сказав він.— Адже це ви допомогли йому втекти, чи не правда? Дуже добре з вашого боку. До мене дійшли вістки, що він у Техасі, з ним усе гаразд. Я остерігався писати й розпитувати у вас... але ж ти чи то Френк позичили йому грошей? Я хочу повернути їх вам...

— Ой, Алексе, облиш! Зараз не час! — скрикнула Скарлет. У цю хвилину гроші й справді її зовсім не обходили.

Алекс помовчав трохи, а потім сказав:

— Піду гукну Вілла. А взавтра ми всі прийдемо на похорон.

Він уже завдав мішок собі на плече й повернувся йти, аж це з бічної вулички виринув перехнябистий фургон і з рипом над’їхав ближче. З передка долинув біллів голос:

— Перепрошую, що спізнився, Скарлет!

Незграбно злізши з фургона, він пошкутильгав до неї, нахилився й поцілував у щоку. Ніколи раніш він не цілував її, перед іменем неодмінно казав «міс», тож його теперішня поведінка здивувала Скарлет, але водночас вельми втішила й зігріла душу. Він обережно підняв її понад колесом і посадив на передок, а вона, розглянувшись, побачила, що це ж той самий старий розгойданий візок, на якому вона втікала з Атланти. Як він досі не розвалився? Вілл, мабуть, мусив чимало повозитись, поки його направив. У Скарлет аж замлоїло під серцем, коли вона згадала ту ніч. Навіть якщо їй доведеться ходити босою і недоїдати разом з тітонькою Туп, вона таки розживеться на новий фургон для Тари, а цей геть спалить.

Вілл спершу не озивався, і Скарлет у душі була йому вдячна. Він кинув свого побитого негодами бриля на дно підводи, прицмокнув на коня, і вони рушили. Вілл анітрохи не змінився: був усе так само худий і довготелесий, ясно-рудявий, з лагідними очима й терплячістю, як у тяглової худобини.

Виїхавши з містечка, вони звернули на червонясту дорогу до Тари. Над обрієм ще не згасла рожева стяга, густі піристі хмари прибрали золотавої і блідо-зеленої барви. Тиша присмеркового сільського краєвиду заспокоювала, немов молитва. І як вона змогла — думалося Скарлет — усі ці місяці прожити без запахущого сільського повітря, просяклого духом свіжозораної землі та літніх ночей? Волога червона рілля пахтіла так чудово, так знайомо й дружньо, що хотілося вискочити з фургона й набрати її повні долоні. Шлях обабіч оторочувала суціль зеленою стіною жимолость, і від неї, як завжди після дощу, ішов густий аромат, найніжніший у світі. Над головами в них вряди-годи прудко пролітали ластівки, ті, що гніздяться у димарях, а то ще перебігав через дорогу заєць, метляючи білим хвостом, наче гагарячою пухівкою. Скарлет, коли вони проїздили повз оброблені поля, де вперто пнулися вгору з червоної землі зелені кущики бавовнику, з радістю завважила, що заходить на добрий урожай. Яке ж чудове це все! Легка сіра імла над болотяними низовинами, червона земля й зелений бавовник, хвилясті пагорби й звивисті ряди кущів на них, а за ними на обрії темним муром шикуються височенні сосни. Та як вона могла так довго залишатися в Атланті?