Розділ «Частина четверта»

Скарлет похмуро подумала: «Вона навіть убивство схвалила»,— і засміялася зневажливо.

— Ет, Меллі! — озвалась вона і з жалем докинула: — Мені мало втіхи в тому, що Меллі — єдина жінка, яка схвально до мене ставиться, бо в неї розуму, як у курки. Якби вона була трохи кмітливіша...— Збентежившись раптом, Скарлет урвала мову.

— Якби вона була трохи кмітливіша, то зрозуміла б дещо таке, до чого б уже не поставилася схвально,— докінчив Рет за неї.— Та ви про це, звичайно, знаєте більше за мене.

— А хай вам чорт з вашою пам’яттю і вашою невихованістю!

— Я промовчу про ваші безпідставні грубощі й повернуся до нашої попередньої теми. Запам’ятайте одну річ: якщо ви різнитеся чимось від інших людей, ви приречені на самітність не тільки серед свого покоління, але й серед покоління своїх батьків та покоління своїх дітей. Вони ніколи не зрозуміють вас, і ваша поведінка, хоч би яка вона була, шокуватиме їх. А от ваші діди — ті, мабуть, пишалися б вами й говорили б: «Вона таки доброї породи». Та й ваші онуки зітхатимуть заздрісно й примовлятимуть: «Ця наша бабця, либонь, була козир-жінка!» — і намагатимуться бути схожими на вас.

Скарлет весело засміялася.

— Часом ви влучаєте в саму цяту! Ось хоча б моя бабця Робійяр. Мама завжди страхала мене нею, коли я бувала неслухняна. Бабця була холодна як крижинка й дуже сувора, коли йшлося про манери,— і свої власні, і чиїсь інші,— що, однак, не завадило їй тричі вийти заміж, спричинити кілька дуелей, і рум’янами підмальовуватися, і сукні носити з низьким до непристойного викотом, і... та й під ними майже нічого не мати.

— А ви страшенно захоплювалися нею, хоч і силкувалися бути схожою на свою матір! Мій дід з боку Батлерів теж був неабихто: він пірат.

— Справдешній пірат? Такий, що й людей убивав?

— А й що — убивав, коли мав на цьому гроші. В усякому разі, він досить нажив грошей, щоб залишити моєму батькові чималий статок. Але в нас у родині остерігалися називати його інакше, як «морський капітан». Загинув він задовго до мого народження, побившись з кимось у шинку. Смерть його, мушу сказати, була великою полегкістю для всіх домашніх, бо старий джентльмен здебільшого тільки й знав, що пити, а упившись, забував, що він колишній капітан, і згадував усілякі такі речі, від яких у його діток волосся ставало дуба. Однак я завжди був у захваті від нього й силкувався наслідувати його куди більше, ніж батька, хоч батько в мене цілком достойний і доброчестивий добродій, вартий усякої шани,— отож бачите, як воно буває. Я певний, Скарлет, що ваші діти не схвалять вашої поведінки, як не схвалюють її тепер добродійки Меррівезер і Елсінг та їхні присні. Ваші діти найімовірніше будуть добрі й потульні, як і годиться нащадкам твердокам’яних натур. А ви, за прикладом інших матерів, мабуть, ще й поможете їм стати лемішками, подбавши про те, щоб вони не зазнали в житті труднощів, яких ви самі зазнали. А це зовсім не годиться. Труднощі або загартовують людей, або згинають. Отож схвалення ви діждетеся щойно від онуків.

— А цікаво було б знати, які у нас будуть онуки!

— Чи не натякаєте ви цим, що у нас із вами будуть спільні онуки? Пхе, місіс Кеннеді!

Второпавши нараз, що вона бовкнула, Скарлет почервоніла по самі вуха. І не стільки тому, що дала Ретові нагоду на єхидне зауваження, як тому, що раптом знову відчула, яке в неї обважніле тіло. Досі ні він, ні вона й натяком не згадували про її стан, а коли Рет сідав поруч з нею у бричці, вона навіть у теплі дні натягувала повстину мало не попід пахви, заспокоюючи себе, за звичною жіночою наївністю, що так нічого не видно. А тепер вона мало не захлинулася від злості через цей свій стан і від сорому, що Рет усе побачив.

— Геть з моєї брички, соромітнику! — кинула Скарлет тремтячим голосом.

— Нізащо в світі,— відповів він незворушно.— Ви й не встигнете доїхати додому, як смеркне, а тут біля поблизького струмка в шатрах і халупах розташувалася ціла шалава чорнюків, дуже розбещених, як я чув, і, мені здається, вам зовсім не треба давати приводу гарячковим куклукскланівцям розгулювати сьогодні вночі в нічних сорочках.

— Геть звідси! — закричала вона, натягуючи віжки, і раптом її занудило. Він ту ж мить зупинив коня, дав їй чисті хустинки й досить вправно нахилив її голову над краєм брички. Передвечірнє сонце, скісно пробиваючись крізь молоде листя дерев, якусь хвилину паморочливо кружеляло у неї перед очима в переливах золотого й зеленого. Коли напад нудоти минувся, вона схилила голову на руки й заплакала з прикрості. Мало що вона виблювала на очах у чужого чоловіка — гіршого й не могло статися з жінкою,— але ж тим самим і викрила свою ганьбу, вагітність. Вона відчувала, що тепер уже повік не зможе глянути Ретові в очі. І треба ж було, щоб це сталося саме перед Ретом, котрий не має ніякої поваги до жінок! Вона хлипала, сподіваючись, що ось-ось почує один з тих його вульгарних клинів, якого ніколи йому не подарує.

— Не будьте дурненькою,— сказав він тихо.— Бо ви поводитесь, як дурненька дівчинка, коли плачете з сорому, їй-бо, Скарлет, не будьте дитиною. Ви ж повинні розуміти, що я не сліпий — хіба я не бачив, що ви вагітні?

Вона лише охнула глухо і ще міцніше притисла пальці до розпашілого обличчя. Вже саме це слово вжахнуло її. Френк у розмові з нею висловлювався про її вагітність дещо туманно: «у твоєму стані»; Джералд волів у таких випадках вживати делікатніший вираз «при надії», а дами задовольнялися й зовсім неозначеною «скрутою».

— Ви таки дитина, коли гадали, ніби я не знаю, і впрівали під цією грубою повстиною. Звичайно, я знав. Інакше чого б я...

Він нараз урвав мову, і між ними залягла мовчанка. Узявши віжки, він вйокнув на коня. Тоді знов заговорив, і його тихий тягучий голос приємно западав їй у вуха; барва поволі сходила з її похиленого обличчя.