Розділ «Частина четверта»

Та хоч би чим пояснювалась Ретова поведінка, Скарлет була рада його товариству. Він вислуховував її бідкання і приводу втрачених клієнтів та несплачених боргів, шахраювання Джонсона й нетямущості Г’ю. Він щиро тішився її перемогами, тоді як Френк у таких випадках лише посміхався ледь поблажливо, а Туп спантеличено вигукувала: «Ти диви!» Скарлет була певна, що Рет, хоч він і не зізнавався в цьому, нерідко підкидав їй замовників, бувши близько знайомим з усіма багатими янкі та саквояжниками. Вона добре знала, чого Рет вартий, і не довіряла йому, але коли він вигулькував з-за повороту тінистої дороги на своєму кремезному вороному коні, щоразу на душі їй легшало. А коли він сідав у бричку й перебирав у неї віжки, кидаючи їй яке-небудь ущипливе зауваження, вона знову відчувала себе юною, веселою і звабливою, попри всі свої клопоти й щодалі округлішу постать. Вона могла базікати з ним мало не про все на світі, не приховуючи ні мотивів своїх вчинків, ні думок з того чи іншого приводу, чого ніколи не робила ані з Френком, ані навіть з Ешлі, коли вже бути щирою перед собою. Бо й справді: коли вона розмовляла з Ешлі, то мусила стерегтись, аби не прохопитися чимось таким, що незручно було висловлювати з міркувань честі, і ця стриманість неминуче позначалася на всій розмові. Отож так чи сяк, а їй приємно було мати такого приятеля, як Рет, коли він уже вирішив невідь з яких причин ставитись до неї зичливо. Ще й дуже приємно, коли зважити, як мало залишилося в неї приятелів у ці дні.

— Рете,— запально спитала вона якось невдовзі після ультиматуму дядька Пітера,— і чому люди у цьому місті такі недобрі до мене, так про мене лихословлять? Мене ганять навіть чи не більше, ніж саквояжників! Я не встряю ні в чиї справи, не зробила нічого поганого і...

— Якщо ви не зробили нічого поганого, то лише тому, що не мали відповідної нагоди, і люди, мабуть, здогадуються про це.

— Ой, та будьте ж бо серйозні! Вони мене просто доводять до сказу. Я всього тільки намагаюся заробити трохи грошей і...

— Все, що ви робите, вирізняє вас з-поміж інших жінок, та й ще ви досягли деякого успіху. А це, як я вже казав вам, найнепрощенніший гріх у будь-якому товаристві. Хто вирізняється з-поміж інших, на того падає прокляття. Сам той факт, що ви успішно заправляєте своїм тартаком,— образа для кожного невдахи-чоловіка. Затямте, Скарлет: місце добропорядної жінки — у неї вдома, вона нічого не повинна знати про брудний діловий світ.

— Але якби я сиділа вдома, у мене взагалі не лишилося б ніякого дому!

— Мораль тут така: ви повинні голодувати з гордо піднесеною головою, як і личить благородній дамі.

— Ну й дурниці! Гляньте он на місіс Меррівезер. Вона продає янкі пироги, а це ще гірше, ніж заправляти тартаком, а місіс Елсінг шиє одяг і бере постояльців, а Фенні розмальовує бридкі, нікому не потрібні порцелянові дрібнички, які в неї купують, щоб підтримати її, і...

— Але ви обминаєте найголовніше, моя крихітко. Ці дами не домоглися успіху, отож вони й не зачіпають таких чутливих гордощів наших південських джентльменів. Чоловіки можуть з легкою душею сказати: «Бідолашні недотепи, як вони перериваються! Ну нехай собі думають, ніби нам якась користь від їхніх зусиль». Та й, крім того, згадані леді аж ніяк не тішаться цією своєю роботою. З усього їхнього вигляду одне знати: вони тільки й чекають, коли нагодиться якийсь чоловік і звільнить їх від тягаря, якого леді не годиться нести на своїх плечах. Тим-то кожен і співчуває їм. А вам ваша робота явно до вподоби, і ви нізащо не поступилися б нею жодному чоловікові, тож ніхто й не може вам співчувати. І Атланта ніколи вам цього не подарує. Бо це ж так приємно — співчувати комусь!

— Та ви хоч коли-небудь були б серйозні!

— А ви чули таке східне прислів’я: «Собаки гавкають, а караван іде?» То й нехай собі гавкають, Скарлет. Я гадаю, вашого каравану ніщо не зупинить.

— Але чому їм шкодить, коли я дороблюся якихось там грошей?

— Не можна мати всього, Скарлет. Або ви дороблятиметесь грошей у цей свій нежіночний спосіб і скрізь матимете холодний прийом, або ви лишитесь бідною й благородною, маючи зате купу друзів. Ви свій вибір зробили.

— На бідність я не згодна,— рішуче заявила Скарлет.— Але... я ж правильний зробила вибір, чи не так?

— Якщо ви волієте гроші.

— Так, я волію гроші над усе.

— Тоді ваш вибір єдино можливий. Але за це треба платити, як і майже за все на світі. Платити самітністю.

На хвильку вона змовкла. Це таки правда. Якщо подумати, то вона справді самітна: жодної близької приятельки у неї нема. У роки війни, коли її обсідав лихий гумор, вона їздила до Еллен. А коли матері не стало, поблизу завжди була Мелані, хоч її з Мелані анічого не пов’язувало, поза тяжкою працею в Тарі. Тепер же у неї нікого не лишилося, бо тітонька Туп не знає життя, все коло її інтересів обмежується плітками.

— Мені здається... здається...— почала вона нерішуче,— я завжди була самітною, якщо говорити про жіноче товариство. І жінки в Атланті вернуть від мене носа не тільки через мою роботу. Я й без того їм не люба. І взагалі жодна жінка по-справжньому не любила мене, окрім мами. Навіть мої сестри. Не розумію чому, але навіть перед війною, ще до мого одруження з Чарлі, дами гудили мене, хоч би що я робила...

— Ви забуваєте про місіс Вілкс,— зауважив Рет, і погляд його ущипливо зблиснув.— Вона завжди схвально ставилася до вас. Гадаю, хоч би що ви зробили, вона б усе те схвалила — крім хіба вбивства.