Розділ «Частина четверта»

Скарлет знала, як у місті перемивають їй кісточки, але пропускала це повз увагу: вона не могла дозволити собі такої розкоші. Ненавиділа вона янкі й досі не менш запекло, як тоді, коли вони мало не спалили Тари, тільки тепер навчилася приховувати свою ненависть. Вона розуміла, що коли хоче заробляти гроші, то мусить витягати їх саме з янкі, а облесна усмішка та лагідне слово були якнайпевнішим способом домогтися нових замовлень на деревину.

Колись, коли вона дуже розбагатіє, а гроші сховає так надійно, що янкі до них не доберуться, тоді вона скаже їм, як їх ненавидить і зневажає, як ними гордує. І зробить це і великою радістю! Але допоки цей час прийде, звичайний тверезий глузд вимагає ладнати з ними. І якщо це лицемірство, то нехай собі Атланта що хоче, те й думає.

Скарлет виявила, що заприятелювати з офіцерами-янкі було простіше простого. Вони почували себе самотніми їж шанцями у ворожому краю, і багато хто з них скучив за порядним жіночим товариством у цьому місті, де респектабельні жінки, проминаючи їх вулицею, підсмикували спідниці й так позирали в їхній бік, наче ось-ось мали чвиркнути на них плювком. Добре слово вони чули тільки від повію та негритянок. А Скарлет була таки дама, і з благородної родини, дарма що мусила вдатись до праці, тож вони відчували приємний трепет від її осяйної усмішки та милого зблиску зелених очей.

У той же час Скарлет, коли сиділа в бричці й розмовляла з ними, граючи ямочками на щоках, насилу стримувала себе, щоб не приснути їм у вічі всю свою зневагу. Але таки не попускала собі і зрештою дійшла висновку, що обкрутити янкі круг пальця не важче, ніж південця. Тільки з янкі це виглядало не на забаву, а більше на прикру необхідність. Вона вдавала ніжну й витончену даму-південку, яка опинилася в скруті. Поводячись скромно й гідно, вона вміла тримати свою жертву на належній відстані, але завдяки граційності її манер у пам’яті офіцерів-янкі залишався дуже симпатичний образ місіс Кеннеді.

Цей збережений у пам’яті образ виявився вельми корисним, на що Скарлет, власне, і розраховувала. Чимало офіцерів з місцевої залоги, не маючи надії у близькому часі виїхати з Атланти, почали привозити до себе дружин та дітей. А що готелі й пансіони були переповнені, то вони заходились обзаводитися невеликими будиночками і охоче купували деревину в миловидної місіс Кеннеді, яка ставилася до них люб’язніше, ніж будь-хто інший у місті. Та й саквояжникам і пристібаям, які, розжившись на гроші, будували собі гарні особняки, крамниці й готелі, було куди приємніше мати справу з нею, як з колишніми воїнами-конфедератами, бо формальна й холодна ввічливість останніх разила прикріше за відверту ненависть.

Отож завдяки своєму симпатичному личку, чарівності й умінню при потребі справити враження особи безпорадної і знедоленої Скарлет домоглася того, що янкі залюбки купували деревину на її тартаку, а заодно й різний крам у Френковій крамниці: вони вважали, що варто підтримати цю мужню жіночку, позбавлену опори в житті, коли в неї такий недолугий чоловік. А Скарлет, дивлячись, як розбудовується її підприємство, відчувала, що забезпечує собі не лише теперішнє — через гроші янкі, але й майбутнє — через їхню приязнь.

Підтримувати стосунки з офіцерами-янкі в бажаному для неї напрямку виявилося легше, ніж вона сподівалась, бо всі вони начебто з шанобою ставилися до південських дам, зате складніше виявилось, як невдовзі побачила Скарлет, з їхніми дружинами. Якихось ближчих зв’язків з цими жінками вона не збиралася заводити. Вона взагалі радше б і не знала їх, тоді як вони, навпаки, силкувалися нав’язати з нею контакт. Їм дуже кортіло довідатись якомога більше про Південь та південських жінок, а Скарлет якраз і могла б задовольнити їхню цікавість. Інші атлантські жінки не хотіли мати з ними нічого спільного і навіть не вклонялися до них у церкві, тож коли Скарлет приходила до осель янкі у справах, тим здавалося, наче це сам Господь послав її, зглянувшись на їхні благання. Часто, коли вона сиділа у бричці в них перед домом і розмовляла з господарем про бруси та гонт, надвір виходила його дружина й приєднувалась до балачки, припрошуючи Скарлет завітати на чашку чаю. Скарлет, хоч і не дуже ті запросини любила, рідко коли відмовлялася, бо завжди за такої нагоди сподівалася тактовно натякнути господарям, щоб купували ті чи інші товари у Френковій крамниці. Але такі відвідини домівок янкі все-таки були тяжким випробуванням для її самовладання: надто вже безцеремонно північанки розпитували її про особисті справи, а їхня самовдоволеність і пиха у ставленні до всього південського просто не знали меж.

Сприймаючи «Хатину дядька Тома» як одкровення ледь не впорівень до Біблії, жінки-янкі без кінця допитувались про вівчарок, яких нібито тримає кожен плантатор, щоб цькувати рабів-утікачів. І вони ніяк не могли пойняти віри, коли Скарлет їм казала, що за все життя тільки раз і бачила вівчарку, і то було маленьке симпатичне цуценя, а зовсім не люте псище. Ці жінки хотіли знати про моторошне заліззя, яким начебто таврували рабам обличчя, про канчуки-дев’ятихвістки, якими забивали рабів до смерті, і виявили — з невихованості, як вважала Скарлет,— украй неподобний інтерес до співжиття білих господарів з рабинями. Надто це останнє її обурювало, коли вона згадувала, що саме тепер, після того як солдати-янкі заполонили Атланту, тут чимдалі більше стало з’являтися дітей-мулатів.

Будь-яка інша жителька Атланти скипіла б гнівом на таке несусвітне невігластво, але Скарлет якось таки стримувала себе. Допомагало їй те, що вони викликали в неї не гик обурення, як зневагу. Врешті-решт вони ж тільки янкі, хіба можна від них сподіватись чогось кращого? Тож їхні безглузді образи на адресу її рідного штату, його людності й моралі джорджіанців проскакували повз неї, не западаючи в душу й викликаючи лише ретельно прихований глузливий усміх, аж поки стався раз випадок, що розлютив її до краю і показав — хоч вона й раніше вже це помічала,— яка широка й непрохідна прірва пролягла між Північчю та Півднем.

Одного дня, вертаючись додому з дядьком Пітером, вона проїжджала попри будинок, де тулилися в тісноті родини трьох офіцерів, поки побудують для кожної окрему оселю з дерева, закупленого у Скарлет. Усі три жінки саме стояли біля будинку, коли вона з’явилась, і помахали їй руками, щоб зупинилася. Підійшовши до брички, вони привіталися з характерним своїм північанським акцентом, який завжди викликав у Скарлет думку, що майже все можна простити янкі, тільки не їхню вимову.

— Якраз ви можете мені допомогти, місіс Кеннеді,— озвалась одна висока худа жінка, родом зі штату Мен.— Я б хотіла дещо довідатись про це зачухане містечко.

Скарлет проковтнула образу Атланті з тією зневагою, якої ця образа й була варта, і по змозі люб’язніше всміхнулася.

— І що ж вас цікавить?

— Моя нянька, Бріджіт, втекла назад на Північ. Вона заявила, що більше й дня не витримає тут, серед цих «негерів», як вона їх називає. А я сама з дітьми просто ради не зможу дати! Тож підкажіть мені, як знайти няньку? Я навіть не знаю, куди й звернутися.

— Це зовсім не важко,— сказала Скарлет і засміялася.— Якщо ви знайдете негритянку щойно з села, ще не розбещену цим Бюро звільненців, то з неї матимете найкращу няньку, яка тільки може бути. Ось постійте тут біля хвіртки і попитайте кожної негритянки, що проходитиме, і я певна...

Всі три жінки зняли обурений крик.

— Та щоб я довірила своїх дітей якійсь чорнючці? — вигукнула жінка з Мену.— Мені треба порядної дівчини-ірландки.

— Боюся, ви не знайдете в Атланті служниць-ірландок,— холодно відповіла Скарлет.— Я особисто зроду ще не бачила білої служниці, і нізащо не погодилася б таку взяти. А негри,— докинула вона з ноткою сарказму в голосі,— можу запевнити вас, не канібали, їм цілком можна довіряти.

— Нізащо в світі! Я й на поріг не пущу чорнючки І сказати ж таке!

— Та я повік їм нічого не довірю, а щоб я ще дітей своїх... довірила...