Розділ «Частина четверта»

Скарлет, недобре себе почуваючи в перші місяці вагітності, навперемін проймалася то пекучою ненавистю до синьомундирників, які зухвало порушували її домашній спокій, а бува, й цупили котрусь ласу дрібничку, то не менш пекучим страхом, чи не вийдуть на зле їй та всім домашнім відвідини Тоні. У тюрмах повно сиділо людей за куди менші провини. Вона знала, що коли доведуть бодай краплину правди про них, не тільки вона сама й Френк, а й зовсім безневинна Туп опиняться у в’язниці.

Від якогось часу у Вашингтоні велась агітація за те, щоб конфіскувати всю «власність заколотників» для сплати військових боргів Сполучених Штатів, і ці балачки теж додавали страхів Скарлет. А в Атланті, крім того, почав ширитись поголос про конфіскацію власності тих, хто порушив закони військового стану, і Скарлет побоювалася, чи не втратять вони з Френком разом з волею ще й будинок, крамницю і тартак. І навіть якщо їхнього майна й не заберуть військові, воно все одно піде пропадом, якщо її і Френка арештують, бо хто ж вестиме за них справи, поки їх не буде?

Вона зненавиділа Тоні, що накликав на них цей неспокій. Як він міг наразити на таке своїх друзів? І як міг Ешлі послати його до них? Тепер вона більш ніколи й нікому не ставатиме в пригоді, якщо це дасть привід янкі налетіти на неї, як зграї шершнів. Хоч би хто звертався по допомогу, вона нікому не відчинить. За винятком, ясна річ, Ешлі. Протягом кількох тижнів після скоробіжного візиту Тоні вона прокидалася від найменшого звуку з вулиці, боячись, чи це не Ешлі, змушений втікати до Техасу за сприяння Тоні. Скарлет не знала, як справи Ешлі, бо ж вони остерігалися писати до Тари про нічну появу Тоні. Їхнього листа могли перехопити янкі, і тоді лихо впало б і на плантацію. Але в міру того, як спливали тиждень за тижнем і ніяких недобрих звісток з Тари не було, Скарлет і Френк дійшли висновку, що Ешлі якось уцілів. Кінець, кінцем янкі дали їм спокій.

Однак навіть це не звільнило Скарлет від страху, що охопив її після тієї ночі, коли Тоні постукав до них у двері,— страху ще більшого, ніж той, що проймав її дрожем під час облоги й гарматних обстрілів міста, ще моторошнішого, ніж перед солдатами Шермана в останні дні війни. Враження було таке, ніби відвідини Тоні тієї грозової ночі зірвали полуду в неї з очей і вона в усій повноті побачила, яке ж непевне її життя.

Розглядаючись навколо в цю холодну весну 1866 року, Скарлет усвідомила, що чекає на неї і на весь Південь. Вона може снувати собі плани й проекти, може працювати тяжче, ніж колись працювали її раби, може успішно здолати всі труднощі, може напружитись і розв’язати ті проблеми, з якими їй ніколи раніше не доводилося стикатись. Але попри всю її надсадну працю, самопожертву й винахідливість, тієї малості, на яку вона стягнеться такою дорогою ціною, її будь-якої хвилини можуть позбавити. І коли таке станеться, вона ніяким законним чином не доможеться відшкодування, їй нікуди звернутись, крім як до тих самих військових трибуналів, що про них з такою гіркотою згадував Тоні, до тих неправедних судів, швидких тільки на розправу. У ці дні лише негри мали права, у тім числі й на відшкодування. Янкі поставили Південь на коліна й збиралися утримувати його в такому стані. Неначе рукою лихочинця-велетня все в цьому краю було перевернуто догори дном, і той, хто раніше тут господарював, зробився безправнішим навіть за своїх колишніх рабів.

У Джорджії повсюди стояли янківські залоги, і особливо багато солдатів було в Атланті. Влада в різних містах належала виключно військовим комендантам, вони владні були навіть над життям і смертю цивільного населення, чим уповні й користалися. Коменданти могли ув’язнювати людей за яку завгодно провину й без неї, могли відбирати у них власність, вішати їх — і це все й робили. Вони могли оприлюднювати суперечливі приписи про те, який має бути розпорядок у приватних закладах, могли настановляти, яку платню належиться платити челяді, як люди мають висловлюватись публічно й приватно, що слід писати в газетах — і це все й робили. Вони вказували, як, де й коли годиться викидати сміття, вирішували, що дозволяється співати дочкам і дружинам колишніх конфедератів, а виконання таких пісень, як «Діксі» або «Гарний стяг наш голубий» прирівняли майже до державної зради. Вони встановили правило, щоб листи на пошті видавалися лише тим, хто присягнув на вірність Сполученим Штатам, а подеколи люди не могли навіть оформити шлюб, не прийнявши тієї ненависної присяги.

Газети опинилися в таких шорах, що будь-які публікації громадських протестів проти свавілля та грабунків з боку військових були унеможливлені, а якщо хтось пробував сам протестувати, йому затикали рота ув’язненням. У тюрмах повно сиділо шанованих громадян, що не мали ніякої надії на вчасний судовий розгляд. Суди присяжних і закон про недоторканість особи практично не діяли. Цивільні суди — ці функціонували, але тільки відповідно до волі військових, які могли впливати (що вони й робили) на визначення вироку, отож громадяни, які мали нещастя потрапити під арешт, залежали від ласки військової адміністрації. А заарештованих було таки багатенько. Вистачало самої підозри у підбурювальних висловах на адресу уряду чи у причетності до ку-клукс-клану або скарги негра, немов білий виявив неповагу до нього, як людину кидали до в’язниці. Ніяких доказів і свідчень ніхто не вимагав. Задовольнялися самим обвинуваченням. А завдяки підбурювальній діяльності Бюро звільненців завжди можна було знайти негра, охочого висунути обвинувачення.

Негри ще не одержали права голосу, але Північ твердо вирішила надати їм таке право, як наперед вирішила й те, що голосуватимуть вони неодмінно в інтересах Півночі. З огляду на це неграм усіляко потурали. Військові власті в усьому підтримували їх, і коли білий хотів халепи на свою голову, то найлегше цього міг домогтися, подавши скаргу на негра.

Колишні раби зробилися тепер господарями становища, і тим із них, що були підліші та нікчемніші, янкі надавали різні службові посади. Найкращим з негритянської людності, які відкидали накинену їм волю, доводилося потерпати ледве чи менше, ніж їхнім білим панам. Тисячі хатніх челядників, що належали до найвищої касти негрів, залишалися при своїх колишніх власниках, виконуючи важку фізичну працю, до якої раніше ставилися досить презирливо. Було також багато негрів з плантацій, які відмовлялися від цієї нової волі, але все-таки основну масу «голодранців-чорнюків», що спричиняли громадський неспокій, становили саме польові негри.

За часів рабства хатні й дворові негри зневажали своїх польових одноплемінців як істот нижчого гатунку. На всьому Півдні господині плантацій, як це робила й Еллен, випробовували негренят на різних простіших дорученнях, відбираючи в такий спосіб більш кмітливих для відповідальної роботи. На поле посилали найледачіших і найоспаліших, таких, які не виправдали довіри або показали свою нечесніть, найзіпсутіших і найневихованіших.

І ось тепер життя на Півдні через цей найнижчий серед негрів соціальний прошарок перетворилося на кару Божу.

Колишні польові робітники,— що їх підохочували безоглядні авантюристи з Бюро звільненців і під’юджували ті янкі, які до фанатизму сліпо ненавиділи південців,— раптом піднеслися до становища людей владоможних. Вони й повелися так, як можна було сподіватися при їхній малорозвиненості: розгулялись, немов мавпи або малі діти, що допалися до коштовних речей, вартість яких їм годі збагнути, і заходилися трощити все — чи то задля хворобливої насолоди, а чи просто з невігластва.

До честі негрів, у тім числі й найменш розвинених, слід сказати, що мало хто з них діяв як зловмисник, і саме ці нечисленні навіть за часів рабства належали до «розбещених чорнюків». Назагал же вони розумом були як діти, здавна призвичаєні слухатися наказів, завдяки чому їх легко було підштовхнути на що завгодно. Раніше білі господарі віддавали їм накази. А тепер за господарів у них стали Бюро звільненців і саквояжники, які так їх настренчували: «Ви нічим не гірші за всякого білого, тож і поводьтеся так само, як білі. Ось дадуть вам виборчі бюлетені, ви проголосуєте за республіканців, і відразу дістанете маєтність білих людей. Можете вважати, що вона вже ваша. Беріть її собі, якщо маєте таку нагоду».

Для них, збитих з пантелику цими балачками, свобода перетворилася на нескінченний пікнік, на гулянку день у день, на карнавал байдикування, крадіжок та розбещеності. Сільські негри потяглися до міст, і на селі не стало кому працювати на полі. Вони переповнили Атланту й далі прибували сотнями, зледачілі й небезпечні для всіх через ті нові погляди, якими задурманювано їм голови. Тулились вони у великій тисняві в убогих халупах, серед них почали ширитись епідемії віспи, тифу й туберкульозу. Звикнувши у своєму попередньому стані, що про недужих дбають їхні господині, вони ані самі себе не вміли глядіти, ані своїх близьких лікувати. Покладаючись давніше на те, що про їхніх старих та дітей потурбуються господарі, вони й тепер полишали без догляду тих, хто не міг сам себе обходити. А Бюро звільненців було заклопотане тільки політикою і гадки не мало перебрати на себе ту відповідальність, яка раніше лежала на власниках плантацій.

Бездоглядні негритянські діти гасали по місту, мов наполохані звірята, аж поки хтось із білих з ласки своєї забирав котрогось до себе на кухню. Старі негри з плантацій, покинуті своїми дітьми напризволяще, розгублені й приголомшені міським шарварком, сиділи край хідників і волали до білих дам: «Панусю, будьте ласкаві, мем, напишіть моєму панові в округу Фейєт, що я ось тутечки. Він приїде й забере старого негра ’дому. Годі з мене цеї волі, хай Бог милує!»

Бюро звільненців, захлинаючись від навали негрів до міста, занадто пізно спохопилося, що накоїло, і спробувало умовляти їх, аби верталися до своїх колишніх власників. Неграм казали, що тепер вони можуть працювати там, як вільнонаймані, уклавши з хазяями писаний контракт, де буде визначено їхній денний заробіток. Старші негри охоче їхали назад на плантації, ще дужче обтяжуючи зубожілих плантаторів, у яких не ставало духу вигнати їх, але молодші залишалися в Атланті. Вони не хотіли ніякої праці, де б то не було. Пощо працювати, коли й так можна мати наїдок?

Уперше в житті негри дістали вільний доступ до горілки. За часів рабства вони куштували її тільки на Різдво, коли кожен одержував від господаря разом з подарунком і «келишок». Тепер же не лише представники Бюро звільненців та саквояжники розпалювали негрів, а й горілка, отож прояви насильства були неминучі. У небезпеці опинились і життя, і власність білих південців, які, не захищені законом, перебували в постійному страху. П’яні негри чіплялися на вулиці до чоловіків, уночі підпалювали будинки й клуні, серед білого дня крали коней, корів і курей — одне слово, чинилися всілякі злочини, але мало кого з провинних притягувано до суду.

Проте найбільша небезпека й безчестя загрожували білим жінкам, багато з яких унаслідок війни залишилося без чоловічої опіки, надто ж тим, що жили у передмістях та над відлюдними шляхами. Численні напади на жінок і повсякчасний страх за своїх дружин та дочок проймали холодною люттю білих південців і зрештою спричинилися до утворення ку-клукс-клану. Проти цієї нічної організації зняли голосний крик газети Півночі, навіть не спробувавши з’ясувати трагічних обставин, що зумовили її появу. Північани вимагали вистежити й повісити всіх членів ку-клукс-клану, які насмілилися самосудом вершити розправу, але ж при цьому не бралося до уваги, що саме окупаційний режим янкі скасував нормальне судочинство на Півдні.

Разюче це було видовище, коли половина нації силою багнетів намагалася нав’язати другій половині верховенство негрів, батьки й діди яких ще недавно сиділи в африканських джунглях. Їм збиралися надати право голосу, а в більшості їхніх колишніх власників його мали відібрати. Щоб утримати Південь у покорі, єдиний шлях був — позбавити біле населення виборчих та громадських прав. Більшість із тих, хто воював на боці Конфедерації, хто обіймав у той час якусь посаду, хто допомагав Справі Півдня або співчував їй,— втрачала право голосу, позбавлялася змоги обирати місцевих урядовців і повністю опинялася під владою чужинецького апарату. Чимало чоловіків, тверезо зваживши слова й приклад генерала Лі, готові були присягнути на вірність, аби стати знову повноправними громадянами й забути минуле. Але такої можливості вони не одержали. Інші ж, хто одержав таку можливість, рішуче відкидали її, не допускаючи й думки присягати на вірність урядові, який зумисне піддає їх жорстокостям та приниженням.

Скарлет так часто чула ці слова, що вони аж дратували вже її: «Та я б одразу після капітуляції присягнув їм на вірність, якби вони повелися пристойно. Я згоден стати громадянином Штатів, але, Бог свідок, я не хочу, щоб мене до цього приневолювали через цю їхню Реконструкцію!»