Розділ «Частина четверта»

Та й не могла вона поважати чоловіка, який дозволяв їй верховодити ним, і ще її страшенно дратувала його боязкість та нерішучість у скрутніші моменти — коли йшлося чи то про неї, чи про когось іншого. Але вона могла б ще примиритися з цим усім і навіть відчути себе щасливою,— тепер, коли її грошові проблеми певною мірою залагодились,— якби, на свою прикрість, не переконувалася раз у раз, що Френк і свої справи вів кепсько, і їй не давав змоги порядкувати належним чином в її власних справах.

Як вона й побоювалась, він відмовився стягувати гроші за несплачені рахунки, а коли зрештою взявся за це з її принуки, то якось через силу й ніби вибачаючись. З цього Скарлет остаточно переконалася, що родина Кеннеді довіку житиме у вельми скромному достатку, коли вона сама не візьметься добувати гроші, як це собі постановила. Їй уже було ясно, що Френк до кінця свого життя ладен порпатися у цій зачуханій крамниці. Він начебто не усвідомлював, які благенькі їхні гаразди і як важливо заробляти більше грошей у ці непевні часи, коли гроші — єдиний захисток від усіляких нових знегод.

У легкі довоєнні дні Френк міг би успішно вести справи, але тепер він здавався таким неймовірно старомодним, думала вона, і так уперто силкувався господарювати по-давньому, коли і той давній лад, і ті давні дні назавжди відійшли в минуле. Йому цілковито бракує настирливості, конче потрібної в теперішні суворі часи. А у неї якраз є ця настирливість, і вона воліє користатися нею — до вподоби це Френкові чи ні. Їм потрібні гроші, і вона їх робить, хоч і як тяжко це їй дається. Ну а Френк хоча б уже не втручався в її плани, якщо від них є якийсь пожиток.

При її недосвідченості нелегко було заправляти тартаком, та й конкуренція тепер зросла, тож вона верталася ввечері додому звичайно втомлена, засмикана і зла. І коли Френк, вибачливо кахикнувши, починав: «Любчику, я б не робив цього» або: «Я б на твоєму місці, любчику, не так вчинив»,— вона могла щонайбільше стриматись, щоб не спалахнути, але часто й цього не пробувала. Якщо йому не стає духу самому бути метикуватішим, щоб заробляти гроші, то чого він до неї сікається? Та ще з усілякими такими дурницями! Бо яке значення має тепер те, що вона поводиться не по-жіночому? Тим паче що цей її «нежіночний» тартак дає гроші, так прикро їм потрібні,— і їй: і родині, й Тарі, й самому Френкові.

А Френк хотів лише спокою і тиші. Війна, на якій він сумлінно виконував свій обов’язок, підірвала йому здоров’я:, поглинула його статки і постарила його самого. Він не нарікав на ці втрати, і після чотирьох років війни жадав тільки жити в мирі й добрі, бачити круг себе обличчя, освітлені любов’ю, і чути схвальні слова друзів. Однак невдовзі він виявив, що за хатню злагоду треба платити, і ціна ця полягала в тому, щоб Скарлет могла чинити по-своєму, як сама хоче. Отож, бувши знеможеним, Френк купував собі злагоду на тих умовах, які визначила Скарлет. Часом він думав, що це вже не так і дорого, коли жінка усміхалася до нього, вертаючись у холодному присмерку додому, коли вона цілувала його у вухо, чи в ніс, чи в якесь інше не зовсім відповідне місце, коли вночі її сонна голівка прихилялася до його плеча під теплою ковдрою. Хатнє життя було таке приємне, якщо Скарлет мала змогу чинити по-своєму. Але злагода, купована такою ціною, була тільки порожнистою подобою злагоди, бо коштувала йому відмови від усього того, що, на його думку, становило сутність нормального подружнього життя.

«Жінка повинна більше уваги приділяти домівці й родині, а не гасати по-чоловічому галасвіта,— думав він.— От якби в неї з’явилася дитина...»

Він усміхався, думаючи про дитину, і думки ці навідували його частенько. Скарлет недвозначно заявляла, що не хоче дитини, але ж немовлята не мають звички чекати на запросини. Френк знав, що жінки часто-густо запевняють, ніби їм не треба ніяких дітей, тільки то все з дурощів і страху. Якби у Скарлет знайшлося немовля, вона полюбила б його, і сиділа б удома, доглядаючи дитину, як інші жінки, роблять. Тоді вона хоч-не-хоч мусила б продати тартак, і всі Френкові клопоти скінчилися б. Жінкам для повного щастя треба мати дітей, а Френк же бачив, що Скарлет аж ніяк не щаслива. Хоч він і мало знався на жінках, але не був таким сліпцем, щоб не завважувати, яка вона деколи дуже нещасна.

Бувало, він прокидався серед ночі й чув приглушені схлипування в подушку. Коли Френк уперше так пробудився, почувши її ридання, він запитав стривожено: «Любчику, що з тобою?» — і почув у відповідь роздратоване: «Дай мені спокій!»

І справді — дитина зробила б її щасливою і відвернула б увагу від справ, які жінкам зовсім ні до чого. А часом Френк зітхав, думаючи, що зловив він тропічну пташку, яка вся вогонь і яскраві барви, тоді коли його задовольнила б і звичайна горобличка. Ба навіть з нею було б і легше.

Розділ XXXVII

Грозової дощової ночі квітня місяця з Джонсборо примчав Тоні Фонтейн верхи на вмиленому коні, ледве живому від перевтоми,— стукіт Тоні у двері розбудив зі сну наполоханих Скарлет і Френка. І тут удруге за чотири місяці Скарлет гостро відчула, що означає Реконструкція в усіх її проявах, по-справжньому зрозуміла, що мав на увазі Вілл, кажучи: «Наші клопоти лише починаються», що крилося за похмурими натяками Ешлі у вітряному садку Тари: «Те життя, що чекає нас попереду — гірше за війну... гірше за в’язницю... гірше за смерть».

Уперше вона зіткнулася лице в лице з Реконструкцією, коли дізналася, що Джонас Вілкерсон може за допомогою янкі викурити її з Тари. Але поява Тоні відкрила їй очі на те, що дійсність має набагато страшніший вимір. Тоні примчав серед ночі, саме коли розходилася злива, і за кілька хвилин його назавжди поглинула ніч, та протягом цього короткого часу він відхилив запону, за якою крилися нові жахіття, і Скарлет у своїй безнадії відчула, що ця запона тепер уже ніколи не заслонить її від життя.

Тієї буряної ночі, коли почувся настійливий стукіт дверного молотка, вона зупинилася на верхній площадинці сходів, щільніше закутуючись у халат, і встигла помітити внизу в холі засмагле похмуре обличчя Тоні, перше ніж той нахилився вперед і загасив свічку у Френковій руці. Тоді вона збігла в темряві вниз, схопила Тоні за мокру холодну руку й почула його шепіт:

— За мною женуться... Я тікаю до Техасу... Мій кінь ледь не падає... Я зголоднів до смерті. Ешлі сказав, що ви... Не світіть свічки! А то ще розбудите чорнюків... Я не хочу, щоб ви мали через мене клопіт.

На кухні, коли позачиняли всі віконниці й поопускали штори, він дозволив засвітити світло і в коротких рвучких словах виклав Френкові свою історію, поки Скарлет готувала йому їсти.

Тоні був без плаща й змок до нитки. Капелюха він ге ж не мав, і чорне волосся поприлипало до маленького черепа. Але властива братам Фонтейнам жвавість — через неї Скарлет у ту ніч аж морозом обсипало — горіла в його рухливих очицях, коли він одним духом вихилив чарку горілки, яку вона йому поставила. Скарлет лише дякувала Богові, що тітонька Дріботуп мирно спить собі нагорі: побачивши Тоні в такому вигляді, вона б неодмінно зімліла.

— На одного чортового бай... на одного пристібая стало менше,— сказав Тоні, простягаючи чарку, щоб йому налили ще.— Я гнав чвалом, бо заплачу шкурою, якщо не заберуся відси якнайшвидше, але я ні за чим не шкодую, їй-бо, ні! Спробую дістатися до Техасу й там занишкнути. Зі мною в Джонсборо був Ешлі, і він сказав, щоб я заїхав до вас. Мені, Френку, треба іншого коня й трохи грошей. Мій кінь ледь живий, він гнав сюди щодуху, а я, дурень, вирвався з дому сьогодні, як той бевзь, без плаща, без капелюха й без гроша в кишені. Хоча й не дуже тих грошей у нас там.

Він засміявся й пожадливо допавсь до холодного кукурудзяного коржа й холодної салати з гички ріпи у білих пластівцях застиглого жиру.

— Візьмеш мого коня,— спокійно сказав Френк.— При мені тільки десять доларів, але якщо ти зможеш почекати до ранку...

— Де в біса я можу чекати! — запально й навіть весело вигукнув Тоні.— Вони ж, мабуть, женуться за мною по п’ятах! Я не дуже їх випередив. Якби Ешлі не витяг мене відти й не посадив на коня, я б там так і застряв, як дурень, і досі вже був би в зашморгу. Молодчага він, Ешлі.