Розділ «Частина четверта»

— Я застрелив його, і коли мама прибігла на крик Селлі, я вже скочив на коня й гайнув до Вілкерсона у Джонсборо. Це все його вина. Бо якби не він, цей бовдур-чорнюк зроду б до такого не додумався. Дорогою біля Тари я здибав Ешлі, і він, звичайно, приєднався до мене. Він хотів, щоб я дозволив йому це зробити, бо ж Вілкерсон трохи не позбавив вас Тари, але я сказав «ні», це моє право бо Селлі — дружина мого небіжчика-брата, і так ми всю дорогу гиркалися. А коли приїхали до міста,— чи ж повіриш, Скарлет? — виявилося, що я навіть пістолета не взяв. Забув у стайні. Від люті мені аж памороки забило...

Він примовк і почав жувати коржа, а у Скарлет по спині забігали мурашки. Буйні спалахи Фонтейнів відомі були на всю округу задовго до цієї історії.

— Тож довелось мені орудувати ножем. Вілкерсон був саме у барі. Затис я його в кутку, а Ешлі тим часом тримав інших, щоб не лізли,— і перше ніж черконути, пояснив йому, що до чого. А як усе це сталося — я й зотямитись не встиг,— розвагом мовив Тоні.— Пам’ятаю тільки, що Ешлі підсадив мене на коня й сказав заїхати до вас. На Ешлі можна покластись у скруті. Він не втрачає голови.

Ввійшов Френк з плащем через руку й простяг його Тоні. Це була єдина Френкова тепліша одежа, однак Скарлет не протестувала. В цих суто чоловічих стосунках вона полишала їм самим і порозуміватися.

— Але ж, Тоні... Ти так потрібен удома. Якби ти вернувся і все пояснив, то, певне...

— Ви, Френку, одружилися з недотепою,— сказав Тоні й осміхнувся, натягуючи плаща.— Вона гадає, що янкі дадуть нагороду тому, хто відганяє чорнюків від білих жінок. І добра буде нагорода — військовий трибунал і мотузка. Поцілуй мене, Скарлет. Френк не буде проти, а я тебе, мабуть, повік уже не побачу. Техас дуже далеко. Писати я не наважуся, тож перекажете моїм, що я бодай до вашого дому дістався живий.

Скарлет дозволила йому цмокнути її, обоє чоловіків вийшли на тильний ганок і хвилинку переговорили там, стоячи під зливою. А потім вона почула, як захлюпала вода під копитами, і Тоні не стало. Скарлет прочинила двері й побачила у шпарку, як Френк повів до возівні коня, що надсадно сапав і насилу переставляв ноги. Тоді зачинила двері й присіла, відчуваючи, що в неї підгинаються коліна.

Аж тепер вона зрозуміла, що означає Реконструкція, зрозуміла так виразно, немов навкіл будинку сиділи навпочіпки голі дикуни в настегнових пов’язках. Тепер в її пам’яті ожило багато різних деталей з недавнього часу, що проходили раніш непоміченими,— розмови, які вона чула, але не слухала, речення, якими обмінювалися чоловіки, уриваючи їх на півслові при її появі, дрібні епізоди, яким вона в ту хвилину не надавала значення, марні Френкові перестороги, щоб вона не їздила до тартака під опікою самого лише немічного дядька Пітера. Тепер усі ці деталі склалися в суцільне моторошне видиво.

І в центрі його стояли негри, на сторожі яких були янкі з багнетами. Її можуть убити, можуть згвалтувати, і за це найімовірніше ніхто не відповість. А кожного, хто спробує за неї помститися, янкі спровадять на шибеницю, і то без усякого суду присяжних. Офіцери-янкі, які не знаються на законах і яких ще менше обходять обставини злочину залюбки засудять кожного південця і тут-таки накинуть йому зашморг на шию.

«Але що ми можемо вдіяти? — думала Скарлет, заламуючи руки від безсилля й страху.— Що ми можемо вдіяти проти цих мерзотників, ладних повісити такого порядного хлопця, як Тоні, лише за те, що він убив п’яного чорнюка й негідника-пристібая, аби захистити свою родичку?»

«З цим не можна змиритись!» — вигукнув Тоні, і він мав рацію. Таки не можна. Але чи ж спроможні південці на що інше, крім терпіння, коли сила не на їхньому боці? Вона затремтіла всім тілом, і вперше в житті усвідомила, що люди й події не підвладні їй, усвідомила виразно, що Скарлет О’Гара, налякана й безпорадна, не такий уже виняток. Таких жінок тисячі по всьому Півдню, і всі вони налякані й безпорадні. І тисячі чоловіків, що склали зброю під Аломатоксом, а тепер узяли її знов у руки, готові при потребі важити життям в обороні цих своїх жінок.

На обличчі Тоні було щось таке, що відбивалось і на Френковому обличчі,— вираз, який вона віднедавна помічала у багатьох чоловіків в Атланті, хоч не задумувалась над ним. Цей вираз зовсім не схожий був на втому й безрадність на обличчях чоловіків, які вертались додому після капітуляції. Тим було до всього байдуже, аби тільки швидше дістатися до своєї домівки. А тепер у них знову з’явилася зацікавленість життям, змертвілі нерви оживали, відроджувався колишній дух. Байдужості вже не стало, була натомість холодна безоглядна гіркота. Вони, як і Тоні, думали: «З цим не можна змиритись!»

Скарлет бачила південських чоловіків — і лагідних мовою та запальних вчинками у довоєнні дні, і відчайдушних та затятих у дні останніх розпачливих боїв. Але на обличчях цих двох чоловіків, які щойно дивились один на одного над полум’ям свічки, було щось відмінне, щось таке, що підбадьорювало її і водночас викликало острах — запеклість, для якої не було й слів, рішучість, яка ні перед чим не зупиниться.

Уперше в житті вона відчула свою спільність з людьми, що її оточують, відчула, що поділяє їхні страхи, їхню гіркоту, їхню рішучість. Ні, з цим не можна змиритись! Південь занадто прекрасний, щоб віддати його без боротьби, занадто люблений, щоб дозволити глумитися з нього янкі, ладним утоптати південців у багно, занадто дорогий їм як рідний край, щоб відступити його неукам-неграм, сп’янілим від горілки та волі.

Коли вона думала про раптову появу й блискавичний від’їзд Тоні, то відчувала якусь спорідненість з ним, бо на пам’яті в неї жива була батькова розповідь — як він покидав Ірландію, покидав поспіхом, глупої ночі, після того вбивства, яке ні він сам, ні рідня його це вважали за злочин. Джералдова запальна кров пульсувала у неї в жилах. Скарлет згадала, як п’янка радість опекла її, коли вона застрелила мародера-янкі. В них усіх нуртувала запальна кров, пульсувала попід самою шкірою, а лагідно-чемна постава лише ледь-ледь прикривала справжню їхню вдачу. Усі вони, всі чоловіки, яких вона знала, навіть мрійливий Ешлі та метушливий Френк, були такі у глибині душі — готові, як припече, до буйного спалаху і навіть до вбивства. Хоча б і той самий Рет: який не пройдисвіт, а й він убив негра, що почав «чіплятись до дами».

Коли ввійшов Френк, стріпуючись від дощу й покахикуючи, вона скочила на ноги.

— Ой Френку, та доки ж таке триватиме?

— Допоки янкі так нас ненавидітимуть, любчику.

— І ніхто нічого не може зробити?

Френк втомлено провів рукою по мокрій бороді.