Розділ «Частина четверта»

Скарлет не одна була така, що передбачила можливість добрих заробітків на деревині, але конкуренти її не лякали. Вона гордо усвідомлювала, що кмітливістю не поступиться нікому з них. Як Джералдова дочка, вона успадкувала гострий нюх до всіляких оборудок, а нинішня скрута ще й загострила цей її хист.

Попервах інші підприємці підсміхалися з неї — в смішках цих чулася добродушна зневага, що от, мовляв, жінка взялася за зовсім не жіноцьку справу. Згодом, однак, їм уже було не до смішок. Конкуренти мовчки кляли її, коли вона проїжджала вулицею. Належність до жіночої статі часто ставала їй у пригоді, бо вона залюбки могла прикинутись безпорадною і слабосильною, викликаючи тим співчуття у податливих сердець. Їй легше легкого було вдати мужню, але сором’язку леді, яку тільки суворі обставини змусили взятися за таке непривабливе підприємство, або ж безпорадну жіночку, якій просто-таки загрожує голодна смерть, коли в неї не купуватимуть деревину. Та коли її жіночі приваби не спрацьовували, вона починала діяти з холодним розрахунком і ладна була продавати навіть собі на збиток, аби відшити конкурентів і завоювати ще одного покупця. Вона була не від того, щоб збути обмірки за ціну першосортної деревини, коли знала, що її не викриють, і без найменших докорів сумління оббріхувала інших торгівців лісом. Усім своїм виглядом показуючи нехіть говорити прикру правду, вона зітхала й так ніби між іншим зауважувала ймовірному покупцеві, що її конкурент надто вже багато править за свої бруси та дошки, а вони в нього і гнилі, і всі в сучках, і взагалі вкрай низького гатунку.

Коли Скарлет уперше отак збрехала, їй стало трохи мулько й трохи соромно: мулько тому, що брехня зовсім легко й природно злетіла з її уст, а соромно, бо у неї промайнула думка: що на це сказала б мати?

А що саме сказала б Еллен дочці, яка так одверто бреше й вдається до ошуканства,— в цьому не було ніякого сумніву. Мати була б приголомшена, й не повірила б своїм вухам, і сказала б вона лагідні слова, що опекли б вогнем, попри всю свою лагідність,— слова про честь, і про чесноту, і про правду, і про обов’язок перед ближнім. Скарлет аж зіщулилась, уявивши собі, який вираз був би при цьому на материному обличчі. А потім образ Еллен прибляк, витіснений з пам’яті безоглядним, захланним і жорстоким інстинктом, що з’явився у Скарлет у дні скрути в Тарі, а тепер ще й посилився через постійну непевність у майбутньому. Так вона переступила й цю межу в житті, як переступала раніше інші межі — і тільки зітхнула, що не такою вийшла, якою хотіла б її бачити Еллен, знизала плечима й повторила своє звичне закляття: «Подумаю про це опісля».

Але вона більш ніколи не згадувала Еллен у зв’язку зі своєю торговельною тактикою, і більш ніколи не переживала за свою безцеремонність, коли було треба відбити клієнтів. Вона знала, що їй вільно оббріхувати інших купців. Її оберігала південська шляхетність. Південка-леді могла набрехати на джентльмена, але південець-джентльмен не міг так само вчинити щодо неї, і тим паче назвати леді брехухою. Отож іншим торгівцям лісом лишалося тільки клясти її подумки та ще заявляти в колі сім’ї, як їм шкода, що місіс Кеннеді не може бодай на п’ять хвилин перетворитись на чоловіка.

Один незаможний білий, що мав тартака на Декейтерській дорозі, спробував побороти Скарлет її ж зброєю і прилюдно заявив, що вона брехунка й махлярка. Але це йому більше зашкодило, ніж допомогло, бо всі вжахнулися: до чого це дійшло, що чоловік, нехай і вбогий, так обзиває леді з порядної родини, хоч ця леді й поводиться не зовсім порядно. Скарлет з гідністю витримала його закид і нічого не відказала, але надалі всю свою увагу зосередила на ньому й на його клієнтах. Щоб довести свою чесність, вона, згнітивши серце, продавала цим замовникам по дешевій ціні першорядну деревину, і робила це так уперто й безжально, що сіромаха невдовзі збанкрутував. Тоді, аби остаточно добити зухвальця, вона — на жах Френкові — ще й придбала запівдарма його тартака.

Спромігшись на другий тартак, вона опинилася перед клопітною проблемою роздобути для нього чесного управителя. Їй не хотілося брати ще одного такого, як Джонсон. Вона знала, що, попри всю її пильність, він таки спродує ліс у неї за плечима, але на другу лісопильню сподівалася знайти людину, на яку зможе покластися. Чи ж не бачиш на кожному кроці бідних, наче Йов, чи ж не повно на вулицях чоловіків, які колись були заможні, а тепер потребують роботи? І дня-бо не минає, щоб Френк не підсунув якогось гроша зголоднілому солдатові або щоб Туп і куховарка не загорнули шматок коржа котромусь схудлому злидареві.

Але Скарлет — вона й сама не розуміла чому — когось такого не хотіла брати. «Не треба мені таких, що за цілий рік не змогли ніде влаштуватися,— думала вона.— Якщо вони досі не зуміли приладнатись до мирного життя, то й зі мною не поладнають. Та й з виду вони такі зачухані, як недобиті пси. А мені не треба недобитків. Мені треба когось кмітливого й енергійного, як-от Рене, чи Томмі Велберн, чи Келлс Вайтінг, чи один з Сіммонсів, чи... одне слово, когось отакого. Вони не схожі на солдатів після поразки, які до всього збайдужіли. Ні, у них такий вигляд, наче їм до всього на світі є діло».

Проте, на подив Скарлет, брати Сіммонси, що промишляли випалюванням цегли, і Келлс Вайтінг, що торгував виготовленим на материній кухні зіллям, яким після шести прийомів з певністю можна було випростати волосся навіть найкучерявішому негрові, чемно всміхнулися, подякували й відмовились. Так само повелося ще кільканадцять чоловік, до яких вона зверталась. У розпачі Скарлет підвищила пропоновану платню, але намарно. Один з небожів місіс Меррівезер зухвало заявив їй, що хоч йому не дуже до шмиги бути возієм на підводі, але, в усякому разі, це його підвода, і краще хазяйнувати по своїй власній волі, аніж бути попихачем у Скарлет.

Одного дня Скарлет зупинила свою бричку біля фургону з пирогами Рене Пікара й привіталася до нього та до калічного Томмі Велберна, що сидів поруч з ним,— Рене підвозив приятеля додому.

— Послухайте, Рене, чи не перейшли б ви на роботу до мене? Заправляти тартаком — це все-таки поважніше, ніж правити фургоном. Мені здається, що вам соромно так роз’їжджати.

— Хе, та я свій сором давно вже поховав,— осміхнувся Рене.— Хто сьогодні хотів би бути поважним? Усе своє життя я був поважний, але війна звільнила мене від цього, як і від чорнюків. Тепер я вже ніколи не знатиму, що таке гонор і нудьга. Тепер я вільний, мов птах! Мені подобається фургон з пирогами. І мій мул. І милі янкі, що так люб’язно купують пироги моєї мадам тещі. Ні, моя Скарлет, я вже хочу стати королем пирогів. Така моя доля! Як Наполеон, я йтиму за своєю зорею.— І він з драматичним виглядом виляснув батогом.

— Але ж вас не на те виховувано, щоб ви продавали пироги, як і Томмі не на те, щоб тримати в руках тичбу диких ірландців-мулярів. У мене робота більш...

— А вас, гадаю, виховувано на те, щоб заправляти тартаком, еге ж? — зауважив Томмі, і кутики рота у нього ледь смикнулися.— Я так і бачу, як маленька Скарлет сидить у матері на колінах і шекерявим голоском повторює: «Не продавай доброї деревини, коли можеш дорожче продати погану».

Рене зареготав на весь рот, його мавпячі очиці весело заіскрилися, і він ляснув Томмі по зігнутій спині.

— Нема чого мені гаплик пришивати,— холодно відказала Скарлет, не побачивши нічого смішного у словах Томмі.— Звісно, мене не на те виховувано, щоб заправляти тартаком.

— А я нічого й не хочу пришивати. Ви ж таки заправляєте тартаком, виховувано вас на те чи ні. Та й дуже добре з цим справляєтесь. Що ж, ніхто з нас, оскільки я знаю, не займається тим, чим збирався займатись, але якось ми, здається, даємо собі раду. Жалюгідна та людина й жалюгідна та нація, що сидить і рюмсає, коли життя не складається так, як хотілося б. А чом вам, Скарлет, не підходить котрийсь заповзятий саквояжник? Тут скрізь їх повно, Бог свідок.

— Не треба мені саквояжників. Вони такі, що цуплять усе на світі, крім хіба розпеченого заліза. Якби вони були чесні люди, то сиділи б у своїх краях, а не принеслися сюди здирати з нас шкуру. Мені треба порядну людину з порядної родини, щоб була кмітлива, чесна, енергійна і...

— Не багато ж ви хочете. Але такої не знайдете за вашу ціну. Всі такі, як оце ви сказали, окрім уже зовсім немічних, давно познаходили для себе роботу. Може, вони й не дуже в ній справні, але зводять якось кінці з кінцями. І вони самі господарі в тому ділі, а не якась там жінка.

— Щось у чоловіків не вельми багато тями, коли приглянутись.