Розділ «Частина четверта»

— Ми дещо робимо.

— Що?

— Та навіщо базікати, коли ми ще нічого не домоглися? Може, на це підуть роки. А може... може, Південь і назавжди залишиться в такому стані.

— Ой, ні!

— Лягай, любчику. Ти застудишся. Тебе всю колотить.

— Коли це все скінчиться?

— Коли ми знов дістанемо право голосу, любчику. Коли кожен, хто боровся за справу Півдня, зможе проголосувати за південця й демократа.

— Проголосувати? — скрикнула розпачливо Скарлет.— Яке пуття з голосування, коли негри показилися... коли янкі під’юдили їх проти нас.

Френк заходився терпляче пояснювати їй, але Скарлет ніяк не могла збагнути, що голосування на виборах може зарадити їхньому лихові. Їй було набагато приємніше думати про те, що Джонас Вілкерсон уже більш ніколи не загрожуватиме Тарі, а потім її думки звернулися до Тоні.

— Ох, бідні Фонтейни! — вигукнула вона.— У них тільки Алекс лишився, а в Мімозі ж так багато роботи. Чом Тоні не вистачило тями... запорати це поночі, щоб ніхто не дізнався, що то він? Таж на весняній оранці вдома він куди потрібніший, ніж у Техасі.

Френк обійняв Скарлет. Звичайно він робив де боязкувато, немов остерігаючись, що вона зразу ж його відштовхне, але сьогодні в очах у нього була задума, а рука міцно обхопила її за стан.

— Є речі, важливіші за оранку, любчику. Одна з них — нагнати страху на чорнюків та пристібаїв. Поки в нас є такі гарні хлопці, як Тоні, нам нічого боятися за майбутнє: Півдня. Ходімо спати.

— Але ж, Френку...

— Якщо ми триматимемось гуртом і ні на крок не поступимось перед янкі, то колись переможемо. Та не суши собі цим своєї гарненької голівки, любчику. Нехай уже ми, чоловіки, візьмем на себе цей клопіт. Може, наше покоління перемоги й не дочекається, та рано чи пізно, а вона настане. Янкі стомляться обсідати нас, коли побачать, що ми не даємо зламати себе, і тоді ми облаштуємо свій світ, в якому гідно житимемо й виховуватимемо своїх дітей.

Скарлет подумала про Вейда і про таємницю, яку вже скількись днів носила в собі. Ні, вона не хоче, щоб її діти виростали серед цього хаосу ненависті й непевності в завтрашньому дні, гіркоти й насильства на кожному кроці, тяжких знегод, убогості й безнадії. Вона ніколи не погодиться, щоб її діти пізнали все це. Вона хоче жити у нормальному й упорядкованому світі, де можна дивитися вперед з певністю, що її діти матимуть безпечне майбутнє, будуть оточені теплом і ласкою й не знатимуть нестатків ні в одежі, ні в харчах.

Френк гадав, що цього можна досягти голосуванням. Пхе! Чого варте це голосування? Та на Півдні ніхто з порядних людей ніколи вже не матиме права голосу. Світ знає лише один певний засіб проти будь-якого лиха, що може спасти людині на голову, і це — гроші. У Скарлет снувалися гарячкові думки про те, що їм треба чимбільше грошей про запас, бо тільки в такий спосіб вони зможуть убезпечити себе від недолі.

І нараз ні сіло ні впало вона заявила Френкові, що сподівається дитини.

Після втечі Тоні до будинку тітоньки Туп почали навідуватися солдати-янкі й влаштовувати трус за трусом, і так тривало кілька тижнів. Вони заявлялися будь-якої години дня чи ночі без попередження — ходили по всіх кімнатах, розпитували, відкривали шафи, перетрушували коші з білизною, заглядали під ліжка. Військовим властям донесли, ніби хтось нарадив Тоні приїхати до міс Туп, і вони були певні, що він досі переховується в домі або десь по сусідству.

Внаслідок цього тітонька Туп тільки й знала, що «хвилюватись», як висловлювався дядько Пітер, бо ж кожну мить до неї в кімнату міг вдертися офіцер із цілим роєм солдатів. Ні Френк, ні Скарлет навіть не натякнули їй про короткочасний приїзд Тоні, тож стара нічого не могла вибовкати, хоч би й хотіла. Вона була цілком щира, коли пояснювала трохи наполоханим голосом, що бачила Тоні тільки раз у житті, а саме на Різдво 62-го року.

— І ще він був тоді,— квапливо докидала вона, аби засвідчити свою лояльність до янкі,— досить-таки п’яненький.