Розділ «Частина четверта»

На довершення всього Скарлет і справді заробляла гроші на тартаку, а жодного чоловіка не тішить, коли його дружина вміло справляється з таким зовсім нежіночим ділом. Та ще й те, що цих грошей — навіть частини їх — вона не вділяла Френкові на його купецькі потреби. Майже всі вони йшли до Тари — вона одного за одним слала листи Віллові Бантіну, вказуючи, на що саме ці гроші вжити. Більше того: Скарлет ще заявила Френкові, що коли нарешті все необхідне в Тарі буде залагоджено, вона має намір давати гроші під заставу.

«Ну ж і маєш! Ну ж і маєш!» — зойкав Френк щоразу, коли згадував ці слова Скарлет Та жінці ж і знати не годиться, що таке «застава»!

У Скарлет останніми часами у голові було повно всіляких планів — на Френкову думку — дедалі гірших і гірших Вона навіть поговорювала, чи не збудувати салуна на тому місці, де стояв був залишений їй у спадщину склад, поки його не спалили Шерманові солдати. Френк не належав до непитущих;, але проти ідеї Скарлет рішуче заперечив. Бути власником такого закладу — непристойно, це може накликати нещастя, та це майже однаково, що завести кишло. Чому саме це непристойно, Френк не міг їй пояснити, і у відповідь на свої незграбні докази чув лише її звичайне: «Дурниці!»

— Орендарі салунів завжди дуже справні. Так і дядечко Генрі казав,— товкмачила вона йому.— Вони вчасно платять за оренду, і ще ж, Френку, я можу збудувати салуна зовсім дешево, бо з гіршої деревини, якої нікому не продаси, а за гроші з оренди, і з тартака, та з відсотків за позички я зможу придбати ще кілька тартаків.

— Любчику, та навіщо тобі нові тартаки! — вжахнувся Френк.— Таж тобі треба продати й той, що маєш. Він же так тебе виснажує і завдає стільки клопоту з тими вільними неграми, ледачими до праці...

— Вільні негри й справді лайдаки,— погодилася Скарлет, знехтувавши його натяк на продаж тартака.— Джонсон каже, що, приходячи вранці на роботу, він ніколи не певен, усі негри з’являться чи ні. Негри тепер стали такі, що на них не можна покладатись. Працюють день чи два, а тоді гуляють, поки не розтринькають гроші, а то, бува, й уся команда їхня не виходить на роботу. Що довше я приглядаюсь до цієї емансипації, то більшим злочином вона мені здається. Це просто розбестило негрів. Тисячі їх б’ють байдики, а коли кого й пощастить найняти, то вони такі ледащі, такі недорадні, що з них ніякого пуття. А як нагримати на них — я вже й не кажу, щоб шмагонути разок-другий для їхнього ж добра,— то зразу ж накриє тебе мокрим рядном Бюро звільненців.

— Любчику, невже ти дозволяєш Джонсонові лупити цих...

— Звичайно, не дозволяю,— нетерпляче урвала вона його.— Хіба ж я не сказала, що янкі за це посадили б мене?

— Я певен, твій батько ніколи в житті не підняв руки на негра.

— Ну, один раз, правда, було. Це коли він відшмагав хлопця при стайні, який не почистив його коня після цілого дня полювання. Але ж тоді то була зовсім інша річ, Френку. Теперішні вільні негри вже не такі, як давніше, і добра прочуханка декому з них пішла б лише на користь.

Френк був вражений не тільки жінчиними поглядами та планами, але й тим, як його жінка змінилася за ці короткі місяці шлюбного життя. Де й поділося те ніжне, лагідне, таке жіночне створіння, яке він брав собі за дружину. За недовгий час свого залицяння він дійшов висновку, що зроду не зустрічав істоти такої чарівно-жіночної у ставленні до життя, такої наївної, соромливої і безпорадної. Тепер, же вона трималася чисто по-чоловічому. Попри свої рожеві щічки, ямочки на щоках і милі усмішки, розмовляла вона й діяла, як чоловік. Голос її звучав гостро й категорично, вирішувала вона відразу й без усяких жіночих смикань туди-сюди. Вона знала, чого хоче, і йшла до цього по-чоловічому навпростець, не збочуючи на манівці й нехтуючи обхідні маневри, до яких звичайно вдаються жінки.

Френк, власне, й раніше стикався з владолюбними жінками. Атланта, як і кожне інше південське місто, мала певну кількість літніх матрон, яким ніхто не важився ставати поперек дороги. Ледве чи можна було знайти владнішу особу, ніж огрядна місіс Меррівезер, гонористішу, ніж тендітна місіс Елсінг, меткішу в досягненні власних цілей, ніж срібноголова й солодкомовна місіс Вайтінг. Але хоч би до яких викрутів ці добродійки вдавалися, щоб домогтися свого, це були суто жіночі викрути. Вони завжди виказували належну пошану до думки чоловіків — незалежно від того, згодні з нею були чи ні. Головне, що у них вистачало тактовності вдавати, ніби вони зважають на цю думку. Скарлет же ні на чию думку не зважала, крім своєї власної, і вела справи на чоловічий лад, через що все місто й пересуджувало її.

«І мене, мабуть, теж,— думав бідолашний Френк,— що я попускаю їй втрачати жіночу подобу».

До всього того ще й цей Батлер. Його часті відвідини міс Туп були для Френка найбільшим приниженням. Він завжди недолюблював Батлера, хоча мав з ним спільні справи ще до війни. І часто проклинав той день, коли привіз Рета до Дванадцяти Дубів та відрекомендував своїм друзям. Френк зневажав його, що він з таким холодним розрахунком провадив спекуляції під час війни і не пішов до війська. Про те, що Рет вісім місяців відслужив в армії Конфедерації, знала тільки Скарлет — сам він з удаваним жахом просив її ні перед ким не викрити цієї його «ганьби». А найдужче Френк зневажав Рета за те, що він привласнив золото Конфедерації, тоді як чесні люди — адмірал Буллек [9] та інші,— опинившись у такому самому становищі, віддали тисячі доларів до федеральної скарбниці. Але подобалось це Френкові чи не подобалось, а Рет був таки частим гостем у міс Туп.

Зовні виглядало так, наче він навідувався саме до старої дами, і вона була така дурна, що вірила в це й вельми заносилася з цими його відвідинами. Проте Френк мав прикре відчуття, що приваблює Рета зовсім не міс Туп. Щиро прихилився до капітана малий Вейд — хоч узагалі він соромився сторонніх — і навіть називав його «дядечком Ретом», на велику досаду Френкові. Та й не міг Френк забути, що Рет залицявся до Скарлет у роки війни, і що про них тоді ходили всякі чутки. Він уявляв собі, що тепер чутки можуть бути ще гірші. Ні в кого з Френкових друзів не ставало духу натякнути йому на це, дарма що за історію з тартаком вони засуджували Скарлет, не криючись перед Френком. Але він не міг не помітити, що його й Скарлет тепер дедалі рідше запрошували на обіди й вечірки, і все менше гостей відвідувало їх. Скарлет недолюблювала більшість своїх співгородян і була надто заклопотана тартаком, отож, не дуже маючи коли спілкуватися з тими, кого не любила, вона й не журилася, що в них майже не буває гостей. Однак Френк переживав це болісно.

Усе своє життя він зважав на думку: «А що люди на це скажуть?» і був просто шокований, що його дружина так явно нехтує добропристойність. Френк відчував загальне несхвалення щодо Скарлет і зневагу до себе самого, оскільки він дозволяє їй поводитись, як жінці не пасує. Скарлет робила багато чого такого, що чоловік, на його думку, мусив би їй не дозволити, але якби він спробував стримати її, почав би з нею сперечатися чи критикувати, то на голову йому звалився б справжній ураган.

«Ну ж і маєш! — думав він безпорадно.— Зроду я не бачив, щоб жінка отак раптом скаженіла і так довго не втихомирювалася!»

Навіть у дні, коли все складалося якнайдогідніше для неї, Скарлет могла в одну мить перетворитися з веселої ніжної жіночки, яка, стиха наспівуючи, снує по кімнатах, на щось цілковито протилежне. Досить було йому сказати: «Любчику, я б на твоєму місці не...» — і вже зчинялася буря.

Її чорні брови враз гострокутно сходилися над переніссям, і Френк просто на очах зіщулювався. Вона ставала фурією і лютувала, мов дика кицька, в таку хвилину їй наче було зовсім байдуже, що злітає у неї з язика і як боляче він ранить. Темні хмари зависали тоді над домом. Френк якомога раніше йшов до крамниці й залишався там довше звичайного. Туп ховалась у себе в спальні, як заєць, що забивається в нору. Вейд і дядько Пітер забирались до возівні, а куховарка носа не витикала з кухні й остерігалася славити Господа співом. Тільки Мамка спокійнісінько сприймала спалахи темпераменту Скарлет, але ж вона пройшла багаторічний вишкіл, бувши свідком гарячкових вибухів Джералда О’Гари.

Скарлет, власне, й не хотіла виявляти такої нестриманості, вона щиро прагнула бути Френкові доброю дружиною, бо любила його й була вдячна, що він допоміг врятувати Тару. Проте Френк так часто і з різних приводів випробовував її терпіння, що вона просто не витримувала.