Розділ «Частина четверта»

— Не хочу я нічого чути про ваші... терпіння,— відказала вона, все ще сердита, хоч у розкосих очах її вже проступав усміх.— Я й досі вважаю, що в ту ніч ви повелися прегидко, і я не маю наміру вам вибачати. Покинути мене саму серед дороги, коли зі мною бозна-що могло статись!

Але ж нічого з вами не сталося. Отож бачите, я не марно на вас покладався. Я знав, що ви дістанетесь додому ціла й здорова, а якби вам трапився дорогою янкі — ні, не дай Боже опинитись на його місці!

— Але ви, Рете,— і сподобило ж вас утяти таку дурницю — в останню хвилину вступити до армії, коли ви знали, що війну програно! Це після того, як ви стільки наговорили про йолопів, які самохіть кидаються під ворожі кулі!

— Майте милосердя, Скарлет! Мене й досі пече сором, коли я про це згадую.

— Що ж, мені приємно чути, що вам соромно за своє ставлення до мене.

— Ви хибно зрозуміли мене. Як не шкода, але я не відчуваю анінайменших докорів сумління за те, що покинув вас. Що ж до мого вступу до армії... Подумати тільки — подався добровольцем у лакованих чоботях і білому полотняному костюмі, маючи на озброєнні лише двійко дуельних пістолетів!.. І терпів довгі милі переходів босоніж по снігу, бо ж мої чоботи розвалилися, і у мене не було ні пальта, ні харчів. Я й сам не розумію, чом не дезертирував. То було чистісіньке божевілля! Але таке вже в нас у крові. Південець не може не боронити програної справи. Та це не має значення, які у мене були спонуки. Головне, що мені вибачено.

— І зовсім не вибачено. В моїх очах ви просто псяюра.— Але вона так солодко промовила це останнє слово, що воно прозвучало неначе «голубчик».

— Не прикидайтесь. Ви таки вибачили мені. Юні дами не просять у янкі побачення з в’язнем просто собі так, зі співчуття, і не приходять виряджені в оксамит і пір’я і з котиковою муфтою в руках. Але ж як ви гарно виглядаєте, Скарлет! Дякувати Богові, ви не в лахмітті й не в жалобі! Мені так обридли жінки у вибляклих старих строях та вічному крепі. У вас такий вигляд, наче ви щойно і модної паризької крамниці на Рю-де-ля-Пе. Ану оберніться, люба моя, хай-но я вас роздивлюся.

Отже, він усе ж запримітив сукню. Звичайно, не був би він Ретом, якби такі речі проходили повз його увагу. Вона в її пісно засміялась і крутнулася на закаблуках, розкинувши руки й так гойднувши спідницями, щоб з-під них майнув крайчик обшитих мереживом панталонів. Поглядом своїх темних очей він охопив її всю, від капелюшка до ніг і нічого не пропустив — це був той самий зухвалий погляд, що роздягав догола й викликав у неї мороз поза шкірою.

— Виглядаєте ви квітучою і дуже, дуже елегантною. І вельми смаковитою. Якби не янкі за дверима... Але можете не боятись, моя люба. Сідайте. Я не нав’язуватимуся вам, як того останнього разу, коли ми бачились.— Він потер щоку, вдаючи, ніби й досі переживає через ту пригоду.— Однак скажіть щиро, Скарлет, чи ж не повелися ви трохи егоїстично тієї ночі? Подумайте, скільки я зробив для вас, я важив життям... украв коня... і якого коня! Подався на фронт захищати Нашу Священну Справу! І що я дістав у нагороду? Кілька крутих слів і добрячого ляпаса в обличчя.

Скарлет сіла. Розмова завертала трохи не в той бік, куди вона хотіла. Спершу він начебто був такий милий, так зрадів її появі. Здавалося, він тримався як цілком порядна людина, а не як останній поганець, яким вона його знала.

— Невже ви завжди прагнете нагороди за свої зусилля?

— Звичайно, аякже! Я страшенно себелюбний, як ви, мабуть, спостерегли. І за все, що я даю, сподіваюся належної оплати.

Її обдало холодком, але вона опанувала себе й знову дзенькнула сережками.

— Ой ні, насправді ви, Рете, зовсім не такий лихий. Це ви просто хизуєтесь.

— Але ж ви змінилися, слово честі! — сказав він і засміявся.— Де ви набрались цього християнського духу? Я стежив за вами через міс Дріботуп, але вона й на здогад не дала, що ви перейнялися жіночими чеснотами. Розкажіть мені більше про себе, Скарлет. Як ви прожили цей час, відколи ми не бачились?

Давнє роздратування й неприязнь до Рета, викликані його поведінкою, заклекотіли у неї в серці, і вона вже ладна була врізати йому щось гостре. Однак замість цього всміхнулася, і на щоках її з’явились ямочки. Він присунув стільця ближче до неї, а вона нахилилась у його бік і поклала руку йому на плече, так ніби це само собою вийшло.

— Та непогано, дякую, і в Тарі тепер усе гаразд. Звичайно, після того як пройшов Шерман через наші краї, ми чимало натерпілися, але все-таки будинку янкі не спалили, а худобу негри майже всю врятували, загнавши на болото. І врожай восени ми зібрали добрий, двадцять пак бавовни. Звичайно, це мізерія проти того, що Тара може дати, але у нас майже нема кому працювати на полі. Тато каже, що наступний рік у нас буде кращий, ось тільки нудьга на селі неймовірна. Уявляєте, Рете,— ні балів, ні пікніків, і в усіх тільки й мови про те, як скрутно стало жити! Боже, мені так оприкріло це все! А минулого тижня й зовсім терпець увірвався, отож тато сказав, що я повинна поїхати розвіятись. Ну, я й приїхала сюди, пошию собі кілька суконь, а тоді завітаю до Чарлстона — погостюю у тітки. Так приємно буде знову побувати на балах.

«Оце,— подумала вона з гордістю,— витримала саме той невимушений тон, що треба. Що ми живемо не дуже заможно, але, в усякому разі, й не вбого».

— Бальні сукні вам дуже личать, моя люба, і, на лихо, ви це знаєте! Мені здається, справжня причина ваших роз’їздів та, що вам набридли ваші місцеві залицяльники і ви надумали деінде пошукати нових.