Розділ «Частина четверта»

— Що за навідні запитання! Ви ж не згірш від мене знаєте, що Конфедерація друкувала гроші на папері, а не карбувала їх.

— Але звідки ж у вас такі гроші? Зі спекуляції? Тітонька Туп каже...

— Ви мене неначе допитуєте!

Хай йому чорт! Звісно, він має гроші. Вона так захопилася, що забула про потребу виявляти до нього ніжність.

— Рете, я просто місця собі не знаходжу, що ви опинилися тут. Невже у вас нема надії вирватися звідси?

— Nihil desperandum[5]— такий мій девіз.

— Що це означає?

— Це означає «можливо», моя чарівна невігласко.

Вона покліпала своїми довгими віями, дивлячись на нього, і знову опустила очі.

— О ні, ви ж такий спритний, що не дозволите себе повісити! Ви знайдете, як виплутатися з цієї халепи й вирватись на волю. А тоді...

— І що ж тоді? — запитав він тихо, нахиляючись ближче до неї.

— Ну, тоді я...— Скарлет в міру знітилась і навіть почервоніла. А почервоніти було не важко, бо їй забило дух, і серце гупало, мов барабан.— Рете, мені так шкода, що я... що я сказала вам тієї ночі... ви ж пам’ятаєте, під Раф-енд-Реді. Я тоді була... ну, така перелякана й розгублена, а ви так... так... — Вона глянула вниз і побачила, що його смуглява рука міцніше стисла її долоню. — І... мені годі здавалося, що я ніколи-ніколи не пробачу вам! Але коли тітонька Туп розповіла мені вчора, що ви... що вас можуть повісити... мені раптом стало ясно, що я... я...— Вони блиснула на Рета благальним поглядом, намагаючись передати в ньому весь біль розбитого серця. Ой Рете, я ж помру, якщо вас повісять! Це просто понад мої сили! Розумієте, я... І, не в змозі далі витримувати гарячий блиск його очей, вона кліпнула віями й опустила погляд.

«Ще хвилька — і я заплачу — подумала вона з подивом і хвилюванням.— Може, таки й пустити сльозу? Чи природно це виглядатиме?»

Він швидко промовив.

— Боже мій, Скарлет, невже ви хочете сказати, що...— Руки його з такою силою стисли їй пальці, аж стало боляче.

Вона міцно заплющила очі, видушуючи сльозу, але не забуваючи при тому підставити йому обличчя, щоб зручніше було поцілувати. Ось зараз його уста припадуть до її уст — їй раптом гак гостро згадався твердий і рішучий його цілунок, що у неї коліна підігнулися. Однак він не поцілував її. Розчарована й здивована, вона легенько розплющила очі й нишком зиркнула на нього. Чорнява його голова схилилася над її руками, він підніс одну руку до уст і поцілував, потім узяв другу й приклав на мить собі до щоки. Вона сподівалася бурхливого спалаху пристрасті, тож цей лагідний і ніжний жест вразив її. Скарлет цікавило, який зараз у нього вираз, але він же нахилив голову, і Їй нічого не було видно.

Вона поквапливо опустила очі, бо, підвівши раптом погляд, він би все вичитав з її обличчя. Вона була певна, що в очах у неї явно відбивається тріумф. Ще хвилина, і він зробить їй пропозицію... або принаймні скаже, що кохає її, і тоді... Поки вона спостерігала за ним крізь запону вій, він обернув її руку долонею вгору, щоб поцілувати,— і нараз закляк. Глянувши на свою долоню, вона вперше за весь рік побачила, які насправді зробилися в неї руки, і холодний жах стис їй серце. Це була рука якоїсь незнайомки, а не Скарлет О’Гари — та ж мала руку гладеньку, білу, з западинками, таку безпорадну. А ця рука — зашкарубла від роботи, опалена сонцем, покрита ластовинням. Нігті поламані й нерівні, на долоні тверді мозолі, на великому пальці — напівзагоєний пухир. Украй бридко вилискував на руці червоний пруг від киплячого жиру, яким вона обпеклася місяць тому. Побачивши це все, вона вжахнулась і мимоволі стисла долоню в кулак.

Рет усе ще не підводив голови, й вона усе ще не бачила його обличчя. Силоміць розтиснувши їй кулак, він утупився в її долоню, а тоді взяв другу руку і так мовчки тримав обидві долоні, не відриваючи від них очей.

— Гляньте на мене,— звівши нарешті голову, озвався він дуже тихо.— І облиште цю скромницьку позу.

Вона неохоче перевела на нього погляд, в якому проступали розгубленість і виклик. Чорні його брови були насуплені, очі пашіли вогнем.