— Ну й гравець же ви, Скарлет,— осміхнувся він.— Ви користаєтесь тим, що я сиджу у в’язниці й не маю жіночого товариства, тобто за вашим розрахунком я мав би клюнути на вас, як форель на черв’яка.
«Але ж саме це ти й зробив,— подумала Скарлет з люттю,— і якби не мої долоні...»
— Ну, от ми й дошукалися більш-менш до істини, лишається ще тільки з’ясувати — що спонукало вас піти на це. Цікаво було б почути від вас правду: задля чого ви хотіли затягти мене у шлюбну пастку?
В голосі його забриніли лагідні, мало не запобігливі нотки, і Скарлет підбадьорилася. Може, ще не все втрачено. Звичайно, сподівання на одруження відпали, але попри всю свою безвихідь вона навіть зраділа. Щось було в цьому непорушно завмерлому чоловікові таке, що лякало Скарлет, і тепер сама думка про заміжжя з ним сповнювала її страхом. Але якщо вона правильно поведеться й розворушить його спогади, зіграє на співчутті до неї, то, може, й витягне з нього позичку. Вона по-дитячому благально скривила обличчя.
— Ох Рете, я дуже потребую вашої допомоги... Якби ви були бодай трохи ніжним...
— Це моє покликання — бути... ніжним.
— У мене до вас, Рете, прохання — заради нашої давньої дружби зробіть мені одну послугу.
— Нарешті дама з мозолястими руками береться здійснювати свою властиву місію. Боюся, що «відвідини недужих та ув’язнених» — не зовсім відповідна для вас роль. То що вам треба? Грошей?
Прямота запитання позбавляла Скарлет можливості наблизитись до суті справи сентиментальними манівцями.
— Не будьте такий злий, Рете,— вкрадливо сказала Скарлет.— Мені й справді потрібні гроші. Я прошу вас позичити мені триста доларів.
— Ось і істина, нарешті. Говоримо про кохання, а думаємо про гроші. Чисто по-жіночому! І дуже ви цих грошей потребуєте?
— О, дуже!.. Тобто не так, щоб дуже, але вони не завадили б.
— Триста доларів. Це величезна сума. Навіщо вони вам потрібні?
— Сплатити податок за Тару.
— Отже, ви хочете позичити грошей. Ну, коли ви по-діловому, то і я так само. Під яке забезпечення дам я гроші?
— Яке таке забезпечення?
Забезпечення, яке гарантує, що мої гроші не пропадуть. Я ж не хочу викидати їх на вітер.— Голос його звучав підозріло рівно, ніби шовком стелився, але вона цього не помічала, думаючи лиш одне: що, може, врешті-решт і незле все обернеться.
— Мої сережки.
— Сережки мене не цікавлять.
— Тоді я віддам вам у заставу Тару.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 2» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта“ на сторінці 28. Приємного читання.