Розділ «Частина четверта»

— Сьогодні ввечері? — розреготався Рет. Він реготав дедалі дужче, аж урешті упав на канапу й обхопив руками голову.— Тільки не сьогодні, Томе,— озвався він, вгамувавши напад реготу.— Ці двоє були сьогодні ввечері зі мною... від самої восьмої години, коли всі вважали, що вони засідають на своїх сходинах.

— З тобою, Рете? Але...— Капітан зморщив чоло і недовірливо подивився на Ешлі, що хріп за столом, та на Мелані, що зойкала поруч.— Але... де ж ви були?

— Я не хотів би цього казати.— І Рет п’янувато скосив поглядом на Мелані.

— Ні, краще вже кажи.

— То вийдім на ганок, і я тобі скажу, де ми були.

— Ні, кажи тут.

— Але при дамах такого не годиться казати. Якби дами вийшли з кімнати...

— Я не вийду! — заявила Мелані, сердито прикладаючи хустинку до очей.— Я маю право знати. Де був мій чоловік?

— У розважальному закладі Кралі Вотлінг,— дещо знічено пояснив Рет Батлер.— Там був і він, і Г’ю, і Френк Кеннеді, і доктор Мід, і... вся їхня капела. Мали там вечірку. Гульнули на всю губу. З шампанським. З дівчатами...

— У... Кралі Вотлінг?

Голос Мелані знявся вгору й урвався на ноті такого болю, що всі перелякано озирнулись на неї. Вона рукою схопилася за груди і, не встиг Арчі й підхопити її, тут-таки зімліла. Всі сполошилися, Арчі підхопив Мелані, Індія метнулась на кухню по воду, Туп і Скарлет заходились обмахувати її й поплескувати по руках, а Г’ю Елсінг раз по раз вигукував:

— Оце наробили! Оце наробили!

— Тепер усе місто знатиме,— розлючено сказав Рет.— Сподіваюся, ти задоволений, Томе. Завтра на всю Атланту не знайдеться жодної жінки, яка б озвалася до свого чоловіка.

— Та я, Рете, й гадки не мав...— Капітана аж у піт кинуло, хоч він і стояв проти дверей, звідки в спину йому віяв холодний вітер.— Але стривай! Ти можеш присягти, що вони були... м-м... у Кралі?

— Авжеж, хай йому чорт! — буркнув Рет.— Можеш і сам спитати у Кралі, коли не віриш мені. А тепер дозвольте-но я однесу місіс Вілкс у спальню. Дай її мені на руки, Арчі. Звичайно, я можу донести. Ви, міс Туп, ідіть попереду з лампою.

Він легко взяв з рук Арчі безживне тіло Мелані.

— А ти, Арчі, вклади містера Вілкса в ліжко. Я після цієї ночі не хочу ані бачити його, ані навіть торкатись до нього.

Рука в Туп так тремтіла, що виникла цілком реальна загроза пожежі, але якось вона все-таки втримала лампу й подріботіла поперед усіх до темної спальні. Арчі, буркнувши щось, узяв Ешлі попід руку й підвів на ноги.

— Але... я маю взяти під варту цих людей!

Рет обернувся до капітана з напівтемного коридору: