Розділ «Частина четверта»

На мить здалося, що Мелані хитнулась, як від важкого удару, але Рет вчасно підхопив її під пахви й не дав упасти.

— Не кажи йому нічого! Він хоче винюхати в тебе! — закричала Індія, бликаючи очима на Рета.— Чи ж він не казав, що був сьогодні з офіцерами-янкі?

Та Рет і цим разом не глянув на неї. Очі його були невідривно втуплені в побіліле обличчя Мелані.

— Скажіть мені. Куди вони поїхали? У них є певне місце, де вони сходяться?

Попри свій страх і розгубленість, Скарлет встигла помітити, що ніколи ще не бачила у Рета такого непроникного обличчя, як зараз, але Мелані явно угледіла в ньому щось інше, щось таке, що викликало довіру. Вона вивільнилась від руки, яка її підтримувала, і спокійно сказала, хоч голос її й тремтів:

— Над Декейтерською дорогою неподалік Наметища. Вони сходяться в погребі на колишній Саллівеновій плантації,— отій, що напівзгоріла.

— Дякую. Я поспішу. Коли янкі сюди прийдуть, ви нічого не знаєте.

Ту ж мить чорну його пелерину поглинула ніч, він зник так блискавично, наче й не був тут,— тільки гравій зашурхотів та шалено зацокотіли копита, коли кінь рвонув учвал.

— Сюди янкі йдуть? — скрикнула Туп, і дрібні її ніжки підкосились, а тіло безвладно простяглося на канапі — вона була занадто вражена страхом, щоб навіть заплакати.

— Та що тут коїться? Що він мав на увазі? Якщо ти мені не скажеш, я збожеволію! — Скарлет схопила Мелані за плечі й так рвучко шарпнула, наче хотіла витрусити з неї відповідь.

— Що він мав на увазі? А те, що з твоєї вини, можливо, вже загинули Ешлі й містер Кеннеді! — в голосі Індії разом з нотками смертельного страху звучала й зловтіха.— Перестань шарпати Меллі. Вона й так ледь жива.

— Та ні, зі мною все добре,— прошепотіла Мелані, хапаючись за спинку стільця.

— Боже мій, Боже мій! Нічого не розумію! Ешлі загинув? Та скажіть же мені, ради Бога!..

Скрипучий, як іржаві завіси на дверях, голос Арчі урвав бідкання Скарлет.

— Сідайте! — наказав він.— І візьміть до рук шитво. Шийте, наче нічого не сталося. Ці янкі, може, пасуть цей дім ще зо дня. Кажу — сідайте й шийте.

Тремтячи з переляку, жінки скорилися, навіть Туп узяла ослаблими руками шкарпетку, а очі її, широко розплющені, як у наполоханої дитини, запитливо перебігали з обличчя на обличчя.

— Де Ешлі? Що з ним таке, Меллі? — скрикнула Скарлет.

— А де твій чоловік? Це тебе не цікавить? — Блідаві очі Індії злостиво побликували, а руки жмакали й розпростували подертого рушника, який вона збиралася лагодити.

— Індіє, я тебе прошу! — Мелані спромоглася нарешті на мову, однак її побіліле тремтяче обличчя і зболені очі виказували, як тяжко це їй далося.— Скарлет, нам, певно, слід було б тобі сказати, але... але... ти так багато пережила сьогодні, що ми... що Френк думав... і ти завжди була така упереджена проти клану...

— Клану?