Розділ «Частина четверта»

Скарлет повторила це слово, ніби вперше почула його й не розуміла, що воно значить, а тоді аж скрикнула:

— Клан! Але ж Ешлі не в клані! І Френк не може там бути! Він же обіцяв мені!

— Звісно, і містер Кеннеді в ку-клукс-клані, і Ешлі, й усі чоловіки, яких ми знаємо! — вигукнула Індія.— В них же є чоловіча гордість, чи ж не так? Вони — білі й південці. А ти пишатися мала б своїм чоловіком, а не змушувати його крадькома вибиратись, наче він чинить щось нице і...

— І ви всі це знали, а я ні...

— Ми боялися, це виведе тебе з рівноваги,— знічено сказала Мелані.

— Так от куди вони їздять, коли кажуть, що в них політичні сходини! Та він же обіцяв мені! А тепер прийдуть янкі й заберуть мої тартаки, і крамницю, і посадять його в тюрму... Але ж на що таке натякав Рет Батлер?

Індія вкрай налякано перезирнулася з Мелані. Скарлет зірвалася з місця, жбурнувши геть шитво.

— Якщо ви не скажете мені, я поїду в місто й сама дізнаюся. Перепитаю всіх до одного й таки дізнаюся.

— Сідайте,— кинув їй Арчі, наче припнувши до місця єдиним своїм оком.— Я вам скажу. Сьо’дні ви гасали де не треба й, на своє лихо, вскочили в халепу, тож тепер містер Вілкс, і містер Кеннеді, й інші чоловіки вибралися вбити цього негра й білого, як їх знайдуть, і зрівняти з землею все Наметище. І коли цей пристібай сказав правду, янкі пронюхали щось чи то запідозрили й послали солдатів туди у засідку. І наші вскочили в пастку. А коли цей Батлер сказав неправду, й він шпигун, і помчав, щоб виказати їх янкі, наші однак загинуть. Та коли він їх викаже, я його вб’ю, нехай це буде, може, останній мій вчинок у житті. А як вони й не загинуть, то однак муситимуть драпанути до Техасу, зачаїтися там і, може, повік уже сюди не вернутись. І все через вас, ваші руки в їхній крові.

Замість страху на обличчі Мелані проступив гнів, коли вона побачила, що Скарлет почала усвідомлювати, в чому справа, і що її проймає жах. Вона підвелась і поклала руку Скарлет на плече.

— Ще слово, і ви покинете цей дім, Арчі,— суворо сказала вона.— Скарлет у цьому не винна. Вона просто робила... робила те, що вважала за потрібне. І наші чоловіки теж роблять те, що вважають за потрібне. Всі люди повинні робити те, що їм треба робити. Ми не всі думаємо однаково, і не всі чинимо однаково, тож не годиться... міряти інших своєю міркою. І як можете ви обоє, ви й Індія, казати такі жорстокі слова, коли її чоловік, та й мін, можливо... можливо...

— Тс-с! — тихо урвав її Арчі.— Сядьте, мем. Кінський тупіт.

Мелані сіла на стільця, взяла сорочку Ешлі і, понуривши голову, почала механічно відривати мереживні оборки й змотувати в клубок.

Копита цокотіли вже виразніше — верхівці наближалися до будинку. Побрязкували вудила, порипувала шкіра, звучали людські голоси. Коли цокіт копит завмер біля східців, чийсь голос, заглушивши інші, дав команду, і стало чути, як хтось затупотів круг будинку до тильного ганку. Тим, хто сидів у вітальні, здавалося, що тисячі ворожих очей дивляться на них крізь незашторене фасадне вікно, і вони, завмираючи від страху, посхиляли голови й заходилися орудувати голками. У Скарлет серце калатало в грудях: «Я вбила Ешлі! Я його вбила!» І в цю нестямну хвилину вона навіть не подумала, що й Френка вона, можливо, вбила. У неї тільки один образ був перед очима — Ешлі, як він лежить біля ніг кіннотників-янкі, його білява голова вся в крові.

Коли пролунав різкий нетерплячий стукіт у двері, вона підвела погляд на Мелані й побачила, як на її маленькому напруженому обличчі з’явився новий вираз — непроникний, як оце щойно у Рета Батлера був: такий незворушний вираз має гравець у покер, коли блефує лише з двома картами на руках.

— Арчі, відчиніть двері,— тихо сказала вона.

Застромивши ножа за халяву й напіввитягши пістолета з-за поясу, Арчі прошкультигав до дверей і розчахнув їх. Туп легенько писнула, як мишка у капкані, коли побачила в дверях капітана-янкі й загін солдатів у синій уніформі. Але всі інші мовчали. У Скарлет трохи відлягло від серця: офіцер виявився їй знайомим. Це був капітан Том Джефері, один з Ретових приятелів. Він купив у неї деревини на будинок. Вона знала, що він джентльмен. Тож, може, і не забере їх до в’язниці. Офіцер зразу ж упізнав її і, скинувши капелюха, дещо зніяковіло вклонився.

— Добривечір, місіс Кеннеді. А котра з вас, дами, місіс Вілкс?

— Я місіс Вілкс,— відповіла, підводячись, Мелані — попри свій невисокий зріст, вона аж сяяла гідністю.— А чим викликано цей ваш наїзд?

Очі капітанові швиденько оббігли всю кімнату, на мить затримуючись на кожному обличчі, оглянули так само швидко стіл та вішак для капелюхів, чи нема там слідів чоловічої присутності.