Розділ «Частина четверта»

— Я хотів би переговорити з містером Вілксом і містером Кеннеді, коли ваша ласка.

— Їх тут немає,— відповіла Мелані з холодком у звичайно такому лагідному голосі.

— Ви певні в цьому?

— Можете не сумніватись у словах місіс Вілкс,— озвався Арчі, наїжачуючись бородою.

— Перепрошую, місіс Вілкс. Я нічого такого не мав на думці. Якщо ви дасте мені слово, я не робитиму трусу в будинку.

— Даю вам слово. Але можете й робити трус, коли хочете. Вони на зборах у крамниці містера Кеннеді.

— Там їх нема. Ніяких там зборів сьогодні не було,— похмуро сказав капітан.— Ми почекаємо надворі, поки вони повернуться.

Він злегка вклонився і вийшов, причинивши за собою двері. В домі почули слова команди, приглушені вітром: «Оточити будинок. По одному стати біля кожного вікна та дверей». Потім долинув тупіт ніг. Скарлет здригнулася зі страху, тьмяно розрізнивши за вікнами бородаті обличчя, втуплені у жінок. Мелані знову сіла на стільця і рукою, яка анітрохи не тремтіла, дістала зі столу книжку. Це був пошарпаний примірник «Знедолених» — роману, яким захоплювались у війську Конфедерації. Солдати залюбки читали цей роман при табірних багаттях і не без похмурої втіхи перейменували його поміж себе на «Знедолених генерала Лі». Мелані розгорнула книжку посередині й почала читати виразним рівним голосом.

— Шийте,— скрипучим пошептом скомандував Арчі, і три жінки, яким додав бадьорості спокійний голос Мелані, знов посхиляли голови й узялися за шиття.

Чи довго читала Мелані під поглядом втуплених у неї очей, Скарлет і гадки не мала, але, здавалося, що не одну годину. Сама вона не чула з того читання жодного слова. Тепер вона вже думала й про Френка, а не тільки про Ешлі. Так ось чому він був сьогодні такий підкреслено незворушний! А він же обіцяв їй, що нічого спільного не матиме з ку-клукс-кланом. Оце такого лиха вона й боялася. Цілий рік роботи зійде на пси! Стільки змагань, стільки страхів і зусиль, і в дощ, і в холод — і все марно. І хто б подумав, що цей старий плохун Френк злигається з одчайдухами із клану? А зараз він уже, можливо, й неживий. А коли живий і його загребуть янкі, то повісять. І Ешлі також!

Її нігті так глибоко вп’ялися в долоні, що аж проступили червоні дужки на шкірі. І як може Мелані спокійно читати, коли Ешлі загрожує шибениця? Коли він досі, може, і неживий? Але щось у рівному лагідному голосі, що промовляв про знегоди Жана Вальжана, стримувало її, не дозволяло скочити на ноги й закричати.

Їй згадалась та ніч, коли до них заявився, втікаючи від погоні, Тоні Фонтейн, знеможений, без гроша в кишені. Якби він не добрався до їхнього дому, не дістав у них грошей та коня на змінку, його б давно вже повісили. І Френк з Ешлі, якщо їх ще не вбили, зараз у такому самому становищі, як Тоні, ба навіть у ще гіршому. Вони ж не можуть вернутись додому, щоб узяти гроші й одяг — їх неодмінно схоплять, адже довкіл будинку солдати. Та й, мабуть, кожен будинок на цій вулиці обложили янкі, тож їм двом і в друзів не одержати допомоги. А може, зараз вони вже чвалують крізь ніч до Техасу.

Але Рет... може, Рет усе-таки вчасно до них добувся. У Рета завжди при собі гроші. Може, він їм позичить, щоб вони змогли безпечно втекти. Хоча це трохи дивно. Чого це Рет мав би клопотатися безпекою Ешлі? Він же недолюблює його, навіть більше — зневажає. Тоді чого б він... Але ця загадка так і лишилася нерозгаданою, бо Скарлет охопили нові страхи за Ешлі й Френка.

«Це ж усе я винна! — бідкалась вона подумки.— Індія й Арчі правду сказали. Це все я винна. Але ж я й не думала, що вони обоє такі дурні, що пристануть до клану! І не припускала, що зі мною щось може статися! Та я й не могла інакше повестись. Меллі правду казала: люди повинні робити те, що їм треба робити. А мені треба, щоб тартаки працювали! Мені потрібні гроші! А ось тепер я, мабуть, усе втрачу, і сама ж буду й винна!»

Збігло вже чимало часу, аж це нараз голос Мелані здригнувся, і вона урвала читання. Обернувшись до вікна, вона втупилася туди, наче не бачила за шибкою ніяких солдатів-янкі, що дивились на неї. Інші теж попідводили голови й прислухалися.

Долинув стукіт кінських копит і спів, глухо чутний через зачинені вікна й двері, розвіюваний вітром, але все-таки досить виразний. Це була найгидкіша й найненависніша з пісень, пісня про Шерманових солдатів — «Через Джорджію походом», а співав її Рет Батлер.

Ледь він доспівав перші кілька рядків, як до нього прилучилися два інші п’яницькі голоси — по-ідіотському верескливо підспівуючи йому, спотикаючись на словах і недоладно тулячи їх докупи. Попід верандою почулись гостра команда капітана Джефері й швидка тупотнява. Але ще до того, як скомандував капітан, дами в кімнаті здивовано перезирнулися. Бо п’яницькі голоси, що виспівували вкупі з Ретом, належали Ешлі та Г’ю Елсінгові.

На стежці перед будинком почалася гучна розмова — щось рвучко запитував капітан Джефері, пронизливо й блазнювато реготав Г’ю, басовито й безтурботно озивався Рет, а Ешлі водно повторював неприродним якимсь голосом: «’Кого біса! ’Кого біса!»

«Ні, це не Ешлі! — гарячково думала Скарлет.— Він ніколи не напивається! Та й Рет... Рет коли п’яний, стає тихий-тихий... Він ніколи так не горлає!»

Мелані підвелася, а за нею підвівся й Арчі. Почувся різкий капітанів голос: «Цих двох узято під варту». Арчі сягнув рукою до пістолета.