Розділ «Частина третя»

Ще кілька днів брести в тяжкій дорозі,

Та вже не світить нам розмай.

Не ждіть мене на отчому порозі...

«Та вже не світить нам розмай...» — повторювала вона у притомленому мозку. Невже розмай життя ніколи вже їй не засвітить? І повернення додому не подарує блаженного супокою, а тільки означатиме ще тяжчу дальшу дорогу? Вона вислизнула з обіймів Мамки і, простягти руки, погладила зморшкувате чорне обличчя.

— Ласочко моя, але ж ручки у вас! — Мамка взяла її маленькі долоні й з докором та жахом подивилась на садна та струпи.— Міс Скарлет, скі’ки я вам казала й приказувала, що справжню леді знати по її руках! А ви ще й лицем засмагли до чорноти!

Бідна Мамка, вона й досі носиться з цими дрібничками, хоч уже і війна, і смерть прокотились у неї над головою! За хвилину вона почне торочити, що молода панночка з саднами на пальцях і ластовинням на обличчі нізащо не знайде собі жениха. Скарлет поспішила її випередити.

— Мамко, розкажи мені краще про маму. Я не мала сили слухати, як про неї говорив тато.

Мамка зі слізьми на очах нахилилася й підняла відерця з водою, щоб переставити їх до самого ліжка. Одгорнувши простирадло, вона стала стягувати з Керрін і Сьюлін сорочки. Скарлет, вдивляючись у сестер при тьмяному світлі, побачила, що на Керрін була й справді нічна сорочка, чистенька, хоч уже й подерта, а Сьюлін мала на собі старий халат з коричневого полотна, оторочений ірландським мереживом. Мамка мовчки схлипувала й обтирала клаптем старого фартуха схудлі тіла дівчат.

— Це все Слеттері, міс Скарлет, ці безпутні білі голодранці — це вони звели зі світу міс Еллен. Я ж скі’ки їй казала й приказувала, що не варт клопотатися цими голодранцями, але міс Еллен, добра душа, чинила все по-свойому, вона ніколи не могла відмовити, коли хто звертався до неї.

— Слеттері? — не зрозумівши, перепитала Скарлет.— До чого тут Слеттері?

— А до того, що вони заслабли на цю ось неміч,— Мамка махнула в бік голих сестер шматиною, з якої скапувала вода на постіль.— Злягла Еммі, старша з дівчат Слеттері, і міс Слеттері притьмом прибігла по міс Еллен, вона ж так звикла, ті’ки що — зразу сюди, наче сама не може за своїх подбати. А міс Еллен і без того мала роботи по зав’язку. Але що — вона таки пішла туди й стала доглядати міс Еммі, хоч сама вже кепсько себе почувала. Вона, міс Скарлет, уже давненько нездужала. Харчувалася ж ваша мама, міс Скарлет, абияк. Їсти у нас малувато що було, бо чи не все вигрібали для солдатів. А міс Еллен і без того їла як пташина! І скі’ки я вже казала їй і приказувала, аби махнула рукою на цих білих голодранців, а вона все не слухала. Ну, а коли та міс Еммі наче стала оклигувати, звалило міс Керрін. Атож, мем, тиф перекинувся через дорогу сюди, і злягла міс Керрін, а за нею й міс Сьюлін. І міс Еллен заходилась тоді їх обох лікувати.

А тут ще стрілянина на дорозі, янкі за річкою, негри з плантації ніч у ніч тікають, і ніхто не зна, що з нами стане. У мене аж голова йшла обертом. Але міс Еллен — спокійнісінька собі. Одно лише за панночок журилася, що не може їм помогти, бо нема ні ліків, нічого. А ото ввечері, коли ми, либонь, разів десять уже обмили губкою панночок,— вона й каже мені: «Знаєш, Мамко, я б навіть душу дияволові оддала за крихту льоду прикласти дівчатам на голову».

Вона сюди не пускала ні місте’ Джералда, ні Рози, ні Тіни — нікого, крім мене, бо я вже слабувала колись на тиф. А потім він її теж знеміг, і я зразу побачила, міс Скарлет, що добром це не кінчиться.

Мамка випросталась, піднесла вгору краєчок фартуха й витерла сльози.

— Вона зразу подалася, міс Скарлет, і навіть цей милий лікар-янкі нічим не міг зараяти. Вона нічого не знала, що з нею діялось. Я кличу її, озиваюсь до неї, а вона навіть мене не пізнає, своєї Мамки.

— А чи вона... Згадувала коли моє ім’я? Чи кликала мене?

— Ні, ласочко. Їй здавалось, наче вона знов мала дівчинка у Саванні. Вона нікого не згадувала на ім’я.

Ділсі ворухнулась і опустила спляче немовля собі на коліна.

— Ні, таки згадувала, мем. Когось одного вона кликала.

— А тебе хто пита, червоношкіра гаво? — збурилася раптом Мамка, обертаючись до Ділсі.