Розділ «Частина третя»

Усі дванадцять дубів, які виросли тут ще за часів індіанців, так і досі стояли, розкинувши могутні крони, тільки листя у них побуріло від вогню та скарлючилось обпалене гілля. А в околі дубів лежали руїни будинку Джона Вілкса, обвуглені рештки колись чималого особняка, білі колони якого так велично були пишалися на вершині пагорба. Глибока яма на місці пивниці, почорнілий кам’яний підмурівок та два височенькі димарі — такі були рештки колишньої будівлі. Одна довга напівобгоріла колона впала на газон, придавивши жасминового куща.

Скарлет сіла на цю колону, занадто приголомшена, щоб іти далі. Руйновище Дванадцяти Дубів опекло їй душу так, як ніщо інше, бачене досі. Перед нею лежали гордощі роду Вілксів, обернені на порох. Перед нею було те, що лишилося від цього милого гостинного дому, де її завжди так щиро приймали, дому, господинею якого вона уявляла себе у своїх нездійснених мріях. Тут вона танцювала, обідала, фліртувала, тут з болем і ревнощами в серці спостерігала, як Мелані всміхається до Ешлі. І тут-таки в затінку дерева Чарлз Гамільтон збуджено стис їй руку, коли вона сказала, що згодна стати його дружиною.

«Ох Ешлі! — подумалось їй.— Це й добре, що ти до такого не дожив. Боронь Боже, щоб ти оце все побачив!»

Ешлі оселився був тут зі своєю молодою дружиною, але ні його син, ні його онук не приведуть уже сюди своїх дружин. Ані весіль, ані народин більше не буде у цій оселі, такій дорогій для неї і такій омріяній. Будинок цей помер, і Скарлет здавалося, що й весь рід Вілксів поліг під його руїнами.

— Не думатиму про це зараз. Я цього не витримаю. Подумаю опісля,— промовила вона вголос, одвертаючи погляд убік.

Обійшовши пожарище, Скарлет подалась до городу повз витолочені клумби троянд, що їх так ревно доглядали сестри Вілкс, і далі через заднє подвір’я попри спалені клуні, курники, коптильню. Плоту навколо городу не стало, а ретельно оброблені зелені грядки були так само витоптані, як і в Тарі, м’яку землю геть усю виграсували копитами й важкими колесами, городину витолочили. Поживитись тут було нічим.

Вона пройшла назад, а тоді звернула на стежину до німотного ряду побілених негритянських хатин, гукаючи вряди-годи: «Агов!» Але ніхто не озивався. Навіть собак не чути було. Негри Вілксів, мабуть, порозбігались або подалися за янкі. При кожній хатині був городець, Скарлет це знала і тішила себе надією, що хоч на цих латочках землі щось та знайдеться.

Пошуки її виявилися не марними, однак вона була занадто втомлена, щоб зрадіти, побачивши ріпу й капусту, які хоч і прив’яли без води, а все-таки трималися на грядках, і стручки квасолі та бобів — пожовклих, але цілком ще їстівних. Вона сіла в борозні й заходилася тремтячими руками порпатись у землі, наповнюючи поволі козуба. Сьогодні в Тарі добре повечеряють, нехай і без м’яса. Хоча можна буде взяти на підливу трошки смальцю, що Ділсі вживає для освітлення. І треба неодмінно нагадати Ділсі, що краще б користуватися смоляними сосновими скіпками, а лій приберегти на харчі.

Біля тильних приступок однієї хатини Скарлет нагледіла невелику грядку редиски, і раптом відчула пекучий голод. Соковита, гостра на смак редиска — саме цього й потребував її шлунок. Ледве обтерши редиску об поділ сукні, вона відкусила половину й пожадливо проковтнула. Редиска була стара, тверда й така їдюча, аж у Скарлет сльози набігли на очі. Але тільки-но ця важкотравна грудка досягла порожнього шлунку, як той зчинив бунт, і Скарлет упала на м’яку грядку й виблювала.

Запах негритянських тіл від хатин ще й посилював нудоту, і, не в силі здолати її, вона тільки безпорадно блювала раз за разом, тоді як хатини й дерева вихором проносились у неї перед очима.

Довгенько пролежала вона так, припавши обличчям до землі, м’якої і затишної, мов пухова подушка, а думки її снували, як у тумані. Вона, Скарлет О’Гара, лежить за негритянською хатою серед руїн, занадто знеможена й безпорадна, щоб ворухнутись, і ніхто в світі не знає, де вона, і не подбає про неї. А хоч би й знав хто, то однак не подбає, бо в кожного тепер голова своїм заморочена. І все це діється з нею, Скарлет О’Гарою, котра не вважала за потрібне простягти руку, щоб навіть підібрати з підлоги скинуті панчохи або зав’язати шнурки на черевичках, котрій досить було натякнути, що в неї трохи болить голова, як усі кидались їй догоджати, котрої будь-яку примху завжди вдовольняли.

І коли вона лежала так ницьма, надто безвладна, щоб відігнати геть згадки й клопоти, вони стали обсідати її, немов канюки, що чигають на смерть. У неї не було навіть сили сказати собі: «Подумаю опісля про маму, й тата, й Ешлі, й усю цю руїну... Атож, опісля, коли зможу це витримати». Вона не могла витримати цього зараз, але думати про них мусила хоч-не-хоч. Думки кружляли й роїлися над нею, шугали вниз і впиналися пазурями та дзьобами в мозок. Незмірно довгий час пролежала Скарлет так у безруху, лицем до піску, під пекучим сонцем, думками звертаючись до людей, яких уже не було в живих, звертаючись до життя, яке назавжди відійшло в минуле, пробуючи прозирнути крізь непроглядну млу прийдешнього.

Підвівшись нарешті і ще раз кинувши погляд на чорні руїни Дванадцяти Дубів, вона високо піднесла голову, але з обличчя в неї зник вираз, що промовляв про її молодість, і вроду, і душевну ніжність,— зник назавжди. Що минуло, те минуле. Хто помер, той мертвий. Розкоші безтурботних днів лишилися позаду, їх ніколи не вернути. І, перекидаючи через руку тяжкий козуб, Скарлет подумки взяла на себе й відповідальність за власну долю.

Минулому нема вороття, отож вона піде вперед.

Жінки Півдня ще добрі півсторіччя оглядатимуться назад з незмінною гіркотою в очах, воскрешаючи в пам’яті те минуле і тих людей, які не вернуться, роз’ятрюючи в собі спогади, що завдають марного болю, хоча й допомагають з гордістю терпіти знегоди. Але Скарлет ніколи не оглянеться назад.

Вона подивилась на почорнілий підмурівок, і восстаннє постали перед нею Дванадцять Дубів такими, як колись: багатий і гордовитий дім, символ високого стану й цілого способу життя. А тоді рушила зворотною дорогою до Тари, згинаючись під повним козубом.

Голод знову озвався в її порожньому шлунку, і вона сказала вголос:

— Бог мені свідок, Бог мені свідок, що янкі ніколи мене не зломлять. Я пройду через усе це, і коли війна скінчиться, більш ніколи в житті не голодуватиму. Ні я, ні мої близькі. Навіть перед крадіжкою чи й убивством я не зупинюся. Бог мені свідок, але більш ніколи в житті я не голодуватиму.

У подальші дні Тара могла зійти за безлюдний острів Робінзона Крузо — така там тиша залягла й така відірвана була садиба від усього світу. І хоча світ розкинувся лише за кілька миль звідси, здавалося, що незмірна просторінь збурунених морських хвиль відокремлює Тару від Джонсборо, й Фейєтвілла, й Лавджоя, ба навіть від сусідніх плантацій. Коли подох старий кінь, у них не стало єдиного їхнього засобу сполучення, і ніхто не мав ні часу, ні сили долати пішки втомливі червоні милі дороги.

Часом у ці дні, сповнені виснажливої праці, розпачливих зусиль задля сякого-такого харчу й нескінченного догляду за трьома недужими дівчатами, Скарлет несамохіть напружувала слух, чи не почуються знайомі звуки: дзвінкий сміх негренят поміж хатин, порипування возів, що вертаються з поля, лункий скач Джералдового огиря через вигін, шурхіт коліс, коли екіпажі під’їжджають алеєю, і веселі голоси сусідів, що заглядають ополудні погомоніти. Але даремно прислухалася вона. Дорога лежала безлюдна й порожня, і ніколи ані хмаринка рудої куряви не здіймалась над нею, звістуючи наближення гостей. Тара була островом серед моря зелених хвилястих пагорбів і червоних полів.