Розділ «Частина третя»

— Але є ви чи нема,— пробурмотіла вона крізь сон,— а я вам вдячна і бажаю всім на добраніч.

Розділ XXV

Наступного ранку тіло Скарлет було таке затерпле й зболіле від довгих миль труської їзди на візку та пішої ходи, що кожен порух завдавав пекельних мук. Обличчя обгоріло від сонця, долоні в пухирях. Язик мов здерев’янів, у горлі пересохло й пекло вогнем, і хоч скільки вона пила води, все не могла погасити спраги. Голова розпухла, несила була повести вбік очима. Її нудило, як у перші місяці вагітності, а запах смаженого ямсу за сніданком викликав відразу. Джералд міг би пояснити їй, що після добрячої вчорашньої випивки це у неї звичайнісіньке похмілля, перше в житті, але він не помічав нічого. Він сидів на чільному місці за столом, сивий старий чоловік з відсутнім поглядом вицвілих очей, втуплених у двері, з головою, трохи нахиленою набік, і наслухав, чи не почує шелесту сукні Еллен та знайомого запаху парфумів з лимонної вербени.

Коли Скарлет сіла за стіл, він пробурмотів:

— Почекаємо, поки прийде місіс О’Гара. Вона затримується.

Скарлет піднесла голову, що аж гула від болю, і подивилась на нього з неймовірним подивом, але помітила благальний погляд Мамки, яка стояла за Джералдовим стільцем. Тоді надсильно підвелася, приклала руку до горла й глянула ще раз на батька в яскравому вранішньому світлі. Він позирнув на неї якось невидюще, і вона побачила, що руки в нього тремтять, а голова трохи посмикується.

До цієї хвилини вона не усвідомлювала, які великі надії покладала на те, що Джералд візьметься господарювати, підказуватиме їй, як повестися в тому чи іншому випадку, а ось тепер... Але ж учора ввечері він наче був майже при тямі. Нехай не було звичайних його хвастощів і жвавості, та все-таки він більш-менш послідовно розповідав про події, а ось тепер... Тепер він навіть забув, що Еллен померла. Подвійний удар — прихід янкі й смерть Еллен — затьмарив йому розум. Скарлет уже хотіла була сказати щось, але Мамка рвучко захитала головою і витерла крайчиком фартуха розчервонілі очі.

«Невже ж тато справді схибнувся умом? — подумала Скарлет, відчуваючи, що голова в неї от-от лусне від цього нового випробування.— Ні, ні. Це йому просто памороки забило. Він лише хворий. Це у нього минеться. Має минутись. Але що я робитиму, коли не минеться?.. Ні, я не буду думати про це зараз. Не буду думати зараз ні про нього, ні про маму, ні про інші страхіття. Не буду, поки сама не піддужаю, щоб це витримати. Так багато всіляких справ, про які треба подумати. Та й пощо сушити собі голову тим, чому однак не зарадиш, коли стільки клопотів, де щось-таки можна зробити!»

Так і не доторкнувшись до їжі, вона вийшла з їдальні й подалась на тильний ганок, де на сходинках сидів Порк, босий, у лахманах, на які перетворилася його найкраща ліврея, і лущив горішки арахісу. В голові у неї гупало й стукало, яскраве сонячне світло різало очі. Навіть стояти на ногах було страшенно важко, тож вона намагалася говорити якомога коротше, відкинувши всю ту елементарну чемність щодо негрів, якої навчала її мати.

Вона стала запитувати так різко й наказувати так владно, що Порк вражено звів угору брови. Міс Еллен ніколи й ні з ким не говорила таким гострим тоном, навіть застукавши негра на крадіжці курки чи там кавуна. Скарлет знов заходилась розпитувати про поля, про садок, про худобу, і в зелених її очах з’явився такий твердий полиск, якого Порк ніколи раніше у неї не завважував.

— Так, мем, цей кінь подох там, де я його припнув, він лежав, устромивши морду в перекинуте відерце, де була вода. Ні, корова, мем, не здохла. А ви не знаєте? Вона привела теля. Того вона й мукала так.

— Добра ж повитуха буде з твоєї Пріссі,— ущипливо докинула Скарлет.— Вона казала, що корова мукає, бо її давно не доїли.

— Але ж Пріссі не збирається бути коров’ячою повитухою, міс Скарлет,— тактовно заперечив Порк.— І дякуймо Богові, що послав теля, бо це значить — у корови буде багато молока для панночок. А воно їм дуже потрібне, як казав той лікар-янкі.

— Ну гаразд, кажи далі. З худоби щось лишилося?

— Ні, мем. Нічогісько, крім одної льохи з поросятами. Я загнав їх на болото у той день, коли янкі прийшли, тільки тепер бозна-як їх звідтам дістати. Вона вперта була, ця льоха.

— Нічого, їх неважко буде знайти. Візьмеш з собою Пріссі й підеш зараз на розшуки.

Порка наказ цей здивував і навіть обурив.

— Міс Скарлет, але ця робота для польових негрів. Я завше служив при домі.

В очах у Скарлет сприснуло щось подібне до чортеняти з розжареними до червоного вилами.

— Або ви вдвох підете й знайдете льоху, або заберетеся геть звідси, вслід за польовими неграми.