Розділ «Частина третя»

У Порка на очах аж сльози виступили. Коли б то міс Еллен була жива! Вона розумілася на таких тонкощах, знала, яка глибока різниця в обов’язках негрів з хатньої обслуги і польових негрів.

— Забиратися геть, міс Скарлет? А куди ж я мав би дітись, міс Скарлет?

— Не знаю куди, і це мене не обходить. Але кожен, хто не хоче тут працювати, нехай забирається звідси навздогін за янкі. Можеш і іншим це переказати.

— Добре, мем.

— А як з кукурудзою і бавовником, Порку?

— З кукурудзою? Боже ж мій, міс Скарлет, та вони пасли коней у кукурудзі, а що коні не доїли й не витолочили, забрали з собою, А по бавовнику ганяли свої гармати й фургони і весь його витовкли. Вціліло лише кілька акрів, що над річкою,— вони їх не примітили. Тільки тим не варто й морочитися, бо там хіба на три паки бавовни набереться.

Три паки! Скарлет пригадала, що у Тарі щороку збирали багато десятків пак бавовни, і серце в неї боляче стислося. Три паки! Це ледь-ледь більше того, що ці недоради Слеттері вирощували. А ще ж і податки. Власті Конфедерації стягували податки бавовною замість грошей, але цих трьох пак навіть і на це не вистачить. І перед властями не виправдаєшся тим, що всі польові негри порозбігалися й нема кому збирати бавовну.

«Але нехай, я й про це не думатиму зараз,— сказала собі Скарлет.— Податки — не жіночий клопіт. Цим тато повинен клопотатись, хоча він... Але ні, про нього я теж не думатиму. Кувікнули податки для Конфедерації. Головне зараз — що ми матимемо їсти».

— Порку, а чи хто-небудь з вас був у Дванадцяти Дубах або в садибі Макінтошів — там же могло щось лишитись на городі?

— Ні, мем. Ми за межі Тари не виходили. Боялися, щоб янкі нас не спопали.

— Я пошлю Ділсі до Макінтошів, може, вона щось знайде. А сама піду до Дванадцяти Дубів.

— З ким же ви підете, дитя моє?

— Сама. Мамка мусить бути біля дівчат, а містер Джералд не може...

Порк зняв такий крик, що аж розсердив Скарлет. Мовляв, там, у Дванадцяти Дубах, можуть бути янкі або якісь безпутні негри. Їй не можна туди самій!

— Годі про це, Порку. Скажи Ділсі, щоб зараз-таки вибралася. А ти з Пріссі прижени сюди льоху з поросятами,— коротко кинула вона й одвернулася.

Старий Мамчин чепець від сонця — вибляклий, але чистий — висів, як звичайно, на кілочку на тильному ганку, і Скарлет наклала його собі на голову, мимохідь пригадавши, наче видиво з хтозна-колишнього світу, капелюшок із пухнастою зеленою пір’їною, що його привіз був їй Рет із Парижа. Вона підхопила чималий козуб з дубового лубу й повільно ступила на сходинки — кожен крок так відлунював їй у голові, немов череп ось-ось мав луснути.

Дорога до річки, червона й спекотна, тяглася поміж витолочених бавовникових полів. Ніде не було й деревця, що давало б затінок, а сонце пряжило так нещадно крізь мамчин чепець, ніби він був з благенької марлі, а не з цупкого ситцю на підкладці, і курява забивала ніс та горло, аж Скарлет здавалося, що у неї порвуться від сухості голосові зв’язки, коли вона спробує заговорити. Вся дорога була в глибоких вибоїнах і коліях, бо ж коні волочили тут важкі гармати, а колесами пересмугували навіть червоні канави обабіч. Кущики бавовнику попереламали й повтоптували в землю кавалеристи й піхотинці, які мусили сходити з вузького шляху, даючи проїхати артилерії. На самій дорозі й на околишніх полях валявся там і сям усілякий непотріб, що лишає по собі, відступаючи, армія: пряжки, клапті кінської збруї, сплющені копитами й колесами солдатські фляжки, гудзики, сині кашкети, подерті шкарпетки, закривавлене шмаття.

Скарлет проминула кілька кедрових дерев і низьку цегляну огорожу навколо їхнього родинного кладовища, силкуючись не думати про новий горбок, що виріс обік трьох невеличких могилок її маленьких братиків. Ох Еллен!.. Вона зійшла з курного пагорка, проминула попелище й невисокий комин на місці оселі Слеттері, і раптом подумала з люттю, що добре було б, якби й усе їхнє поріддя пішло з димом. Якби ж не ці Слеттері... якби не ця пройда Еммі, що нажила байстрюка з їхнім управителем... Еллен лишилася б жива.

Вона аж зойкнула, коли гострий камінчик врізався їй у рану на нозі. Що вона тут робить? Навіщо їй, Скарлет О’Гарі, найпершій в окрузі красуні, яку так леліяли всі у Тарі, волоктися цією вибоїстою дорогою мало не босоніж? Її маленькі ступні призначені для того, щоб танцювати, а не збивати їх об грудки, її крихітні пантофлі мають виглядати звабливо з-під яскравого шовку суконь, а не набирати в себе камінці й куряву. Вона народжена для того, щоб її пестили, щоб їй годили, а замість цього, знеможена й обдерта, гнана голодом, мусить нишпорити по чужих городах.

Біля підніжжя подовгастого пагорба текла річка. І такою остудою й тишею віяло звідти, де купка дерев схиляла свої віти над самою водою, що Скарлет не витримала й присіла на положистому березі, скинула приношені взуванці й діряві панчохи і занурила розпечені ноги у прохолодну воду. Так добре було б сидіти тут хоча б і весь день, далеко від безпорадних поглядів, звернених на неї у Тарі, тут, де тишу порушували тільки шелест листя та дзюркіт неквапливого потоку! Та хоч-не-хоч довелося знову взуватись і брести далі, тепер уздовж моховитого берега, затіненого деревами. Янкі спалили моста, але вона знала, що кроків триста нижче за течією, де річка звужується, був ще місток з колод, перекинутих через річище. Скарлет обережно перейшла там на другий бік і побралася нагору — до Дванадцяти Дубів було ще півмилі дороги під пекучим сонцем.