Розділ «Частина третя»

Збігла година, потім і друга. Настав полудень, сонце стояло високо й палило нещадно, ані подмух вітерцю не ворушив закурене листя. Перейми у Мелані дедалі частішали. Довгі її коси злиплися від поту, на сорочці проступили пітні плями. Скарлет мовчки протирала обличчя Мелані губкою, а саму її точив страх. Господи, що, як пологи почнуться ще до приходу лікаря? Що їй робити? Вона ж зовсім на цьому не розуміється! Цього вона найдужче й боялася всі ці дні. Якоюсь мірою можна розраховувати на Пріссі, якщо лікаря не вдасться знайти. Пріссі, вважай, готова повитуха, вона скільки разів про це торочила. Але де ж Пріссі? Чого вона не вертається? І чого нема лікаря? Скарлет знову підступила до вікна й визирнула. Пильно прислухавшись, вона раптом подумала — чи то їй здалося? — що гарматний гук подаленів. Коли так, то це означає, що бої точаться ближче до Джонсборо, а отже...

Нарешті вона побачила, як вулицею підбігає до дому Пріссі, і вихилилася з вікна. Дівча підвело голову і, завваживши Скарлет, розкрило рота, збираючись щось гукнути. На чорному личку Пріссі проступав страх, тож Скарлет, аби вона не розтривожила Мелані якоюсь недоброю звісткою, хутко приклала пальця до уст і відійшла від вікна.

— Принесу трохи холоднішої води,— сказала вона, глянувши в темні з глибокими обводами очі Мелані й спробувавши всміхнутись. Потім швиденько вийшла з кімнати, щільно причиняючи за собою двері.

Захекана Пріссі присіла на нижню сходинку в холі.

— Бої біля ’Жонсборо, міс Скарлет! Кажуть, наших жентменів б’ють. Боженьку мій, міс Скарлет! Що станеться з мамою і з Порком? Боженьку мій, міс Скарлет! А що буде, коли янкі прийдуть сюди? Ой Боженьку...

Скарлет затисла їй рота рукою.

— Та замовкни, Бога ради!

Отож-бо й є — що буде з ними, коли янкі прийдуть? Що станеться з Тарою? Напружившись, Скарлет загнала цю думку десь у глиб свідомості й спрямувала свою увагу на більш нагальні справи. Якщо вона думатиме про це, то заверещить і завиє, як і Пріссі.

— Де доктор Мід? Коли він прийде?

— Я ніде його не знайшла, міс Скарлет.

— Що?!

— Не знайшла, бо його нема у шпиталі. Міс’ Меррівезер і міс’ Елсінг теж там нема. Один чоловік сказав мені, що доктор у повітці біля колій, де поранені солдати з ’Жонсборо. Але я, міс Скарлет, побоялась туди йти — вони там помирають, а мені мертвяків страшно...

— А інші лікарі?

— Міс Скарлет, я ніяк не могла тицьнути їм вашу записку, їй-богу. Вони там усі метляються, як шалені. Один лікар сказав мені: «Геть к бісу! Морочиш голову немовлятами, коли тут повно мре дорослих! Знайди якусь повитуху, вона дасть вам раду». Тоді я стала ходить і розпитувати, як ви мені веліли, що нового, і вони всі кажуть водно: «Бої в ’Жонсборо»,— і я...

— Ти кажеш, доктор Мід на станції?

— Атож, мем. Він...

— Слухай-но сюди. Я піду приведу доктора Міда, а ти щоб сиділа біля міс Мелані й робила все, що вона скаже. І коли ти тільки писнеш їй, де ідуть бої, я за милу душу продам тебе на глибокий Південь. І не кажи їй, що інші лікарі не схотіли прийти. Чуєш?

— Чую, мем.

— Витри очі, набери свіжої води у глечик і йди нагору. Обітри їй лице губкою. Скажеш — я пішла по доктора Міда.

— А в неї це вже скоро, міс Скарлет?