Розділ «Частина третя»

І тоді знов у голові в неї закрутився той самий приспів: «Янкі підступають!» Серце почало битись міцніше, і тіло озвалось новим життям. Уже швидшою ходою вона дісталася до П’яти Променів, де вузькі хідники затовпила така тьма народу, що Скарлет довелося зійти на проїжджу частину. Повз неї довгими лавами проходили солдати, вкриті курявою, отупілі від знемоги. Здавалося, цілі тисячі цих бородатих і брудних чоловіків з гвинтівками за плечима сунули похідним маршем. Котилися гармати, їздові батогами з сириці поганяли сухоребрих мулів. На вибоях підскакували інтендантські фургони з дірявим верхом. Нескінченною вервечкою тяглася кіннота, збиваючи хмари задушливої пилюги. Скарлет зроду ще не бачила так багато військових водночас. Відступ! Відступ! Військо покидало місто.

Солдатські лави відтіснили її назад на залюднений хідник, і в ніздрі вдарив нудотний запах дешевої кукурудзяної горілки. Поблизу вулиці Декейтера серед юрби вирізнявся гурт строкато виряджених жінок, що їхні яскраві оздоби та розмальовані обличчя виглядали разюче недоречно. Більшість із них була напідпитку, а солдати, на руки яких вони злягали, і зовсім п’яні. Скарлет завважила проблиск рудих кучерів Кралі Вотлінг, а тоді й почула її гострий п’янкуватий сміх, коли та силкувалася спертись на плече однорукому солдатові, що сам заточувався й ледве тримався на ногах.

Нарешті Скарлет проштовхалася крізь натовп, а за квартал від П’яти Променів було вже не так людно, тож вона, підібравши поділ, далі рушила вже трохи підтюпцем. Добігши до каплиці Веслі, вона захекалась — голова їй ішла обертом, до горла підступала нудота, корсет гостро впирався в ребра. Скарлет присіла на сходинках каплиці, схилила голову на руки й поволі переводила дух. Якби змога дихнути глибоко-глибоко! Якби тільки серце перестало так шалено гупати й підскакувати! Якби в цьому коловороті знайшлася хоч одна душа, до якої можна було б звернутись по допомогу!

Таж вона досі ніколи в житті не мусила сама робити щось для себе. Завжди поряд був хтось, хто дбав про неї, опікувався нею, захищав її, і оберігав, і пестив. Це неймовірно, щоб вона могла опинитися в такій халепі! І ані приятеля, ані сусіди, що став би їй у пригоді. Раніше завжди знаходились приятелі, знайомі, вмілі руки послужливих рабів. А ось у цю найскрутнішу хвилину немає нікого. Просто неймовірно, як це вона залишилася зовсім одна, настрахана до смерті й так далеко від домівки.

Домівка! Янкі там чи не янкі, аби лиш опинитися вдома. Хай і Еллен хвора, аби лише бути вдома. Вона так стужилася за лагідним обличчям Еллен, за обіймами дужих рук Мамки.

Хитаючись, Скарлет звелась на ноги й подалася далі. Наблизившись до будинку Туп, вона побачила, як Вейд гойдається на хвіртці. При її появі личко його скривилося, і він зарюмсав, показуючи синця на брудному пальці.

— Вавка! — заскиглив він.— Вавка!

— Цить мені, цить! А то зараз дам лупня. Гайда на задвір’я, там грайся на пісочку й ні ногою звідти.

— Вейд голодний,— схлипнув він і встромив ушкодженого пальця в рот.

— Нічого, потерпи! Гайда на задвір’я і...

Скарлет підвела голову й побачила Пріссі, що вихилялася з горішнього вікна. На її обличчі були заклопотаність і переляк, які зараз же зникли, коли вона помітила господиню. Скарлет махнула їй рукою спуститися вниз, а сама ввійшла в дім. У холі стояла така приємна прохолода! Вона розв’язала стрічки брилика, кинула його на столик і провела рукою по спітнілому чолу. Нагорі відчинилися двері, і до Скарлет долинув протяглий болісний стогін. Пріссі побігла вниз, перестрибуючи через дві сходинки на третю.

— Прийшов лікар?

— Ні. Він не може.

— Боженьку, міс Скарлет! Але ж міс Меллі погано!

— Лікар не може прийти. Ніхто не може. Ти мусиш сама приймати дитину, а я тобі допоможу.

Пріссі розтулила рога, марно силуючись вимовити хоч слово. Вона скоса позирала на Скарлет і переступала з ноги на ногу, вигинаючись худим тільцем.

— Чого ти витріщилась, як остання бемба? — гаркнула на неї Скарлет, розлючена її блазнюватим виглядом.— Що з тобою?

Пріссі позадкувала до сходів.

— Ради Бога, міс Скарлет...— Страх і сором були в її вибалушених очах.

— Ну?