— Я знаю. Просто я трохи боягузка. А... місіс Елсінг зараз прийде?
— Та зараз, зараз,— відповіла Скарлет.— Я піду принесу холодної води й зволожу тебе губкою. Сьогодні жаркий день.
З водою вона зволікала якомога довше, і що дві хвилини вибігала до передніх дверей подивитись, чи не йде Пріссі. Але негритянки все не було видно, тож кінець кінцем вона таки піднялася нагору, обтерла спітніле тіло Мелані й розчесала її довге темне волосся.
За якусь годину з вулиці почулося характерне для негрів човгання ніг, і Скарлет у вікно побачила Пріссі — та верталася так само неквапливо, як і попереднього разу, крутила туди-сюди головою і виставлялась, ніби на очах цілої купи глядачів.
«Колись таки відлупцюю це дівчисько»,— розлючено подумала Скарлет, збігаючи сходами їй назустріч.
— Місіс Елсінг у шпиталі. Їхня куховарка каже — там уранці поїзд привіз багато поранених солдатів. Вона готує суп, нестиме туди. Вона каже...
— Байдуже, що вона там каже! — урвала її Скарлет, відчуваючи, як тьохнуло в неї серце.— Одягни чистого фартуха, бо я хочу, щоб ти сходила до шпиталю. Я дам тобі записку до доктора Міда, а коли його там нема, віддаси її докторові Джонсу чи кому іншому з лікарів. І якщо ти не повернешся одним духом, я тобі всі бебехи відіб’ю.
— Добре, мем.
— І спитаєш когось із джентльменів, як там ідуть бої. А якщо вони не знають, метнешся на станцію і спитаєш у машиністів, що привели поїзд з пораненими. Спитаєш, чи бої не близько від Джонсборо.
— Боже м’стивий, міс Скарлет! — На чорному обличчі Пріссі проступив страх.— То це янкі в Тарі, ге?
— Я не знаю. Я ж кажу тобі — розпитай.
— Боже м’стивий, міс Скарлет! А чи вони не вб’ють моєї мами?
І Пріссі раптом заревіла на весь голос — наче Скарлет мало було й своєї гризоти.
— Ану цить мені! Ще міс Мелані налякаєш. Біжи поміняй фартуха й гайда.
Діставши нагінки, Пріссі шмигнула в тильну половину будинку, а Скарлет поспіхом начеркала кілька рядків на берегах останнього Джералдового листа — єдиному клаптику паперу, що знайшовся в домі. Коли вона складала записку так, щоб її письмо було на видноті, в око їй впали Джералдові слова: «Твоя мама... тиф... ні в якому разі... не приїздити додому»,— і до горла підступила грудка. Якби не Мелані, вона б кинулася додому зараз, цю ж таки хвилину, хоч би мусила й усю дорогу йти пішки.
Затисши листа в руці, Пріссі цим разом гайнула мало не бігцем, а Скарлет пішла нагору до Мелані, думаючи, як би так доладніше їй збрехати, чому нема місіс Елсінг. Але Мелані нічого не стала розпитувати. Вона лежала горілиць, з вигляду тиха й умиротворена, і Скарлет трохи заспокоїлася.
Скарлет сіла й спробувала завести мову про всякі дрібниці, хоч весь час мозок їй штрикали пекучі думки про Тару й можливу поразку конфедератів. Вона думала, що от Еллен помирає, а янкі вступають до Атланти, вбиваючи людей і палячи все на своєму шляху. І супроводив ці її думки безнастанний глухий гарматний гул, хвиля за хвилею наганяючи на неї страх. Кінець кінцем вона вже не змогла говорити і лише сиділа мовчки, дивлячись у вікно на тиху спекотну вулицю, на застигле в безруху закурене листя дерев. Мелані теж мовчала, тільки час від часу її спокійне обличчя кривилось від болю.
Після кожного чергового нападу болю Мелані казала: «А це не так і тяжко, їй-бо»,— але Скарлет бачила, що вона бреше. Скарлет воліла б, щоб Мелані криком кричала, а не терпіла так, зціпивши зуби. Вона розуміла, що годилося б співчувати Мелані, але не знаходила в собі ані краплини жалю до неї, бо вся її душа була переповнена власними тривогами. Бликнувши раз поглядом на це перекошене з болю обличчя, Скарлет подумала: чому з усіх людей на світі саме вона мусить сидіти з Мелані о цій недобрій порі — вона, що не має нічого спільного з нею, що ненавидить її і радше бачила б її в труні? Що ж, може, й здійсниться те, чого вона бажає, і навіть ще до смерку. На цю думку забобонний страх морозом пробіг по її тілу. Бажати комусь смерті — означає розбурхувати нещастя, це майже так само погано, як і проклинати. «Хто проклинає — на себе лихо накликає»,— любила повторювати Мамка. Скарлет квапливо почала благати Бога, щоб не позбавляв життя Мелані, і заходилась гарячково лопотіти вголос якусь абищицю, що спала їй на думку. За хвилину Мелані поклала свою гарячу долоню на зап’ясток Скарлет.
— Не треба забавляти мене розмовою, люба. Я знаю, як ти переживаєш. Мені дуже прикро, що я завдаю тобі такого клопоту.
Скарлет змовкла, але не могла спокійно всидіти на місці. Що їй робити, якщо ні лікар, ні Пріссі не прийдуть, коли припече? Вона підійшла до вікна на вулицю, подивилась і знов сіла. Тоді підвелась і визирнула у вікно по другий бік кімнати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 1» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина третя“ на сторінці 28. Приємного читання.