Розділ «Частина третя»

— Цього я не знаю, пані. Армія ось-ось почне відходити з Атланти.

— Відійде й полишить нас на поталу янкі?

— Либонь що так.

Він стис острогами коня, і той рвонув учвал, а Скарлет лишилася стояти серед вулиці по кісточки в рудій куряві.

Янкі підступають. Армія покидає місто. Янкі підступають. Що їй робити? Куди втікати? Але ж вона нікуди не може втекти. Там оно лежить Мелані, чекає на дитину. І нащо жінкам ці діти? Якби не Мелані, вона б узяла Вейда й Пріссі й сховалася в лісі, де ніякі янкі не знайшли б їх. Але Мелані вона не може забрати в ліс. Принаймні зараз. Ой, якби ця Мелані розродилася раніше, хоча б учора, тоді їх, може, посадили б на якусь санітарну карету, вивезли й десь сховали. А тепер... тепер їй треба знайти доктора Міда й привести додому. Може, він знає, як прискорити пологи.

Скарлет підібрала полу спідниці й побігла вулицею, і в тупоті власних ніг їй чувся приспів: «Янкі підступають! Янкі підступають!» Біля П’яти Променів юрби людей наче наосліп гасали туди-сюди, натикаючись на фургони, санітарні карети, вози, запряжені волами, коляски з пораненими. Гул стояв над майданом такий, як від морського прибою.

Аж це нараз дивовижне видовище відкрилося очам Скарлет. З боку залізничних колій насувалися гурт за гуртом жінки, що несли по цілому окосту на плечах. Побіч них, згинаючись під відерцями з густою мелясою і силуючись не відстати, дріботіли дітлахи. Трохи старші хлопчики тягли мішки з кукурудзою та картоплею. Котрийсь дідок натужно пхав перед собою на візку барильце борошна. Чоловіки, жінки й діти, чорні й білі, обличчя в них пильно зосереджені, енергійно чимчикували, обтяжені всілякими пакунками, лантухами та скриньками з харчами — харчів було більше, ніж Скарлет за рік бачила. Раптом натовп розступився, даючи дорогу перехнябленому екіпажеві, що ним, стоячи, правила худенька й елегантна місіс Елсінг, з віжками в лівій руці та батогом у правій. Обличчя її було бліде, голова непокрита, довге сиве волосся спадало на спину; вона шалено шмагала коня, сама схожа на фурію. На сидінні, підскакуючи на вибоїнах, примістилась її чорна мамка Меліссі — однією рукою вона притискала жирний шматок свинячої грудинки, а другою рукою та обома ногами намагалась утримати купу ящиків та мішків, щоб не повипадали з повозу. Один мішок прорвався, і з нього сіялись на дорогу сушені боби. Скарлет щось гукнула до місіс Елсінг, але голос її потонув у людському гаморі, й екіпаж скажено швидко промчав далі.

Спершу Скарлет не второпала, що все це означає, але потім, згадавши про військові склади біля залізниці, зрозуміла: армія відкрила ці склади, аби люди розібрали, хто що встигне, поки не прийшли янкі.

Протиснувшись через натовп розгублених від паніки людей на майдані П’яти Променів, вона чимдуж поспішила навпростець до станції. Ось уже крізь хмари куряви й тисняву санітарних карет можна було розрізнити лікарів, а також санітарів, що схилялися над пораненими, клали їх на ноші й поквапно переносили куди слід. Тепер уже, дякувати Богові, вона знайде доктора Міда! Але завернувши за ріг готелю «Атланта», де перед нею постала, мов на долоні, вся станція і під’їзні колії, Скарлет вражено уклякла.

Безжально смалило сонце, а під ним на коліях та перонах — хто плечем до чийогось плеча, хто головою до чиїхось ніг — лежали сотні поранених, нескінченні ряди їх тяглися під покрівлею пристанційних споруд. Декотрі лежали мовчки й непорушно, але чимало інших корчилося від жароти й стогнало. Скрізь роями кишіли мухи, бреніли й повзали по обличчях, скрізь видніла кров, брудні бинти, чулися зойки й прокляття поранених, коли їх несли санітари. Запах поту й крові, сморід від немитих тіл і екскрементів у спекотній задусі напливав на Скарлет, аж здавалося, вона ось-ось виблює. Поміж розпростертих тіл у поспіху сновигали санітари, незрідка наступали на лежачих, а ті лише прохально дивились угору, дожидаючи, коли надійде їхня черга до лікарів.

Скарлет від жаху сахнулася назад і затулила рота рукою, відчувши в горлі нудоту. Вона не могла зрушити з місця. Їй уже стільки довелося надивитися на поранених — і по шпиталях, і на моріжку в тітоньки Туп після бою над Персиковим струмком,— але нічого подібного вона ще не бачила. Ні з чим не можна було порівняти ці смердючі й закривавлені тіла, що пражилися на пекучому сонці! Тут було суще пекло болю, й смороду, й крику, й поспіху. Швидше, швидше, швидше! Янкі підступають! Янкі підступають!

Вона зібралася з духом і ступила в гущу лежачих тіл, силкуючись розгледіти серед тих, хто стояв на ногах, доктора Міда. Але виявилося, що так нічого у неї не вийде, бо весь час треба було вважати, куди ставиш ногу, аби ненароком не зачепити котрогось нещасного солдата. Вона підібрала поділ сукні й спробувала пройти поміж поранених до чоловічого гурту, звідки віддавали команди санітарам з ношами.

Коли вона так проходила, чиїсь руки гарячково хапали її за край одежі й чулись хрипкі зойки:

— Леді... води! Будь ласка, води! Ради Бога, води!

Піт стікав у неї по обличчю, коли вона висмикувала свій поділ з рук поранених. Якби вона наступила на когось, то заверещала б і знепритомніла. Скарлет переступала через мертвих, через поранених, що лежали з осклілими очима, затуляючи руками розпанаханий живіт, де з раною змішалися закривавлені клапті мундиру, через людей, в яких запеклася кров на бородах і стирчали розтрощені щелепи, звідки чулися звуки, що мали б означати:

— Води! Води!

Вона зайдеться істеричним плачем, якщо за хвилину не знайде доктора Міда. Скарлет глянула на групу чоловіків під покрівлею і загукала щосили:

— Доктор Мід! Є тут доктор Мід?

З групи вирізнився хтось один і подивився в її бік. Це виявився доктор Мід. Він був без куртки, рукави сорочки мав закасані вище ліктя. Штани й сорочка його, і навіть кінчик сивої борідки, були заляпані кров’ю, мов у різника. З обличчя він скидався на п’яного — від смертельної втоми, безсилої люті й пекучого жалю. Уся його постать була сіра й запилюжена, на щоках борозенками струменів піт. Але голос у нього, коли він озвався до Скарлет, звучав спокійно й рішуче.

— Дяка Богові, що ви прийшли. Нам потрібна кожна пара рук.