Розділ «Частина третя»

— Мати Божа, не дай їй померти! Я повік буду доброю, тільки не дай їй померти! Благаю, порятуй її від смерті!

Увесь наступний тиждень Скарлет снувала по будинку, мов поранене звіря, дожидаючи новин — щоразу вона здригалася, чуючи цокіт копит, і стрімголов збігала вниз темними сходами, коли котрийсь солдат стукав поночі в двері. Але новин з Тари не надходило. То було так, наче її від домівки відокремлює широченний континент, а не мізерні двадцять п’ять миль курної дороги.

Пошта все ще не працювала, і ніхто не знав, де стоять конфедерати і що задумують янкі. Ніхто не знав нічого, крім того, що тисячі вояків у сірому й синьому б’ються десь між Атлантою і Джонсборо. А з Тари не було вісточки цілих сім днів.

Скарлет доволі надивилася на тифозних у шпиталі в Атланті, щоб розуміти, як далеко може зайти ця страшна хвороба за тиждень. Еллен хвора і, може, навіть помирає, а вона сидить тут з вагітною жінкою на руках і нічого не може зробити, а поміж нею і домівкою дві ворожі армії. Еллен хвора — і, можливо, навіть помирає. Але ж Еллен не може хворіти! Вона ніколи не хворіла. Цього неможливо було навіть уявити собі, це підривало самі підвалини життя Скарлет. Будь-хто міг захворіти, тільки не Еллен. Вона доглядала хворих, і ті видужували. Вона просто не могла бути хворою. Скарлет усією душею поривалася до Тари. Вона поривалася туди з розпачем переляканої дитини, яка боїться втратити свій єдиний захисток на землі.

Домівка! Приземкуватий білий будинок з розмаяними білими фіранками на вікнах, густо порослий конюшиною моріжок, над яким бринять працьовиті бджоли, на сходинках веранди мале негреня, що відганяє качок та індиків від квітника, погідні червоні поля й довгі милі бавовникових плантацій, що біліють на сонці. Домівка!

Якби ж то вона повернулась додому на початку облоги, коли всі втікали з міста! І спокійнісінько могла б узяти з собою Мелані, нічого б їй не сталося, бо ж скільки часу було попереду.

«Та хай їй чорт, цій Мелані! — всоте подумала Скарлет.— Чому вона не поїхала до Мейкона з тітонькою Туп? Там їй місце, там її рідня, не те що я. Я їй навіть не кревнячка. І чого вона так вчепилася за мене? Якби вона поїхала собі в Мейкон, я могла б вернутись додому, до матері. Та й зараз — навіть зараз я б якось дісталася додому, незважаючи на янкі, якби не ці її пологи. Може, генерал Гуд дав би мені охорону. Він порядний чоловік, генерал Гуд, і я певна, що вмовила б його дати мені охорону й білий прапор, щоб можна було пройти через лінію фронту. Але я мушу стирчати тут, поки з’явиться ця її дитина!.. Ой мамо, мамо!.. І чом не може Меллі швидше розродитись? Побачу сьогодні доктора Міда й спитаю, чи не можна якось прискорити це, щоб я змогла поїхати додому... якщо вдасться дістати охорону. Доктор Мід казав, що пологи в неї будуть важкі. Боже милий! А що, як вона помре? Мелані не стане. Мелані не стане. І Ешлі... Ні, я не повинна цього думати. Це негарно. Але Ешлі... Ні, я не повинна цього думати, бо його, мабуть, нема серед живих. І я дала йому обіцянку, що догляну Мелані. Якщо я не дуже доглядатиму її, і вона помре, а Ешлі ще живий... Ні, я не повинна цього думати. Це гріх. І я обіцяла Богові бути доброю, якщо він порятує маму від смерті. Ох, та швидше б уже ця дитина з’явилася на світ! Якби я тільки могла вибратися звідси... дістатись додому... та куди-небудь, аби лише звідси».

Скарлет зненавиділа сам вигляд цього зловісно притихлого міста, яке вона колись так полюбила. Атланта вже не була така весела, відчайдушно весела, що саме цим їй прилюбилася. Вона стала нестерпно бридкою, наче по ній пройшла моровиця, і моторошна тиша залягла на її вулицях після того, як ущухла стрілянина. Відлуння бою, вибухи гармат мали в собі щось таке, що збуджувало до життя. А тиша, яка настала по тому, нагонила тільки жах. Місто наче населили привиди страху, тривоги, гірких спогадів. Люди змарніли обличчям, а ті нечисленні солдати, що потрапляли на очі Скарлет, мали вигляд виснажених до краю бігунів, які силують себе пробігти останній круг у давно програних перегонах.

При самому кінці серпня поширилися вперті чутки про найзапекліші від початку боротьби за Атланту бої. Вони точилися десь на півдні. У місті всі напружено дожидали вістей з фронту, ніде не чулося ні сміху, ні жартів. Тепер і тут розуміли те, що солдатам було ясно ще півмісяця тому: Атланта доживає останні дні, якщо залізницю на Мейкон перекриють, Атланти не втримати.

Вранці першого вересня Скарлет прокинулася з тим самим гнітючим страхом у душі, з яким і лягала ввечері. Ще не відійшовши від сну, вона подумала: «Чим таким була я заклопотана вчора звечора? А, так, битвою. Десь там учора стався бій. Але хто ж переміг?» Вона враз підвелася в ліжку, протерла очі й знов відчула на серці вчорашній тягар.

Повітря було задушливе навіть о цій ранній порі, заповідаючи палючу спеку полудня серед бездонної небесної блакиті під нещадно сліпучим сонцем. З вулиці не долинало ні звуку. Ані колеса не порипували, ані солдатські ноги не тупотіли, збиваючи руду куряву. З кухонь у сусідніх будинках не чулося оспалих негритянських голосів та приємної для слуху метушні перед сніданком: усі сусіди, крім місіс Мід та місіс Меррівезер, виїхали до Мейкона. Проте і з цих двох будинків не чути було нічого. Далі, в діловій частині вулиці, теж панувала тиша — чи не більшість крамниць і контор стояли замкнені або й забиті дошками, а власники їхні з гвинтівками в руках воювали десь там за містом.

Безгоміння це здалося Скарлет ще лиховіснішим, ніж за весь попередній тиждень. Вона швиденько встала, без звичайних своїх вилежувань та потягань, і підійшла до вікна, сподіваючись побачити кого-небудь з сусідів або взагалі що-небудь підбадьорливе. Але на вулиці було порожньо. Їй впало у вічі, як досі ще темна зелень дерев прижухає під грубим шаром рудої куряви, як в’януть і никнуть без людського догляду квіти перед будинком.

Коли вона стояла так, виглядаючи у вікно, до неї долинув віддалений згук, глухий, ледь чутний, як перший відгомін майбутньої бурі.

«Буде злива,— подумалось їй спершу, і, як то звичайно для людини, що виросла на лоні природи, вслід за цим промайнула думка: — Земля так спрагла зливи! — Але у ту ж мить вона збагнула: — Злива? Ні! Ніяка це не злива! Це гармати!»

З тривожним калатанням серця вона вихилилася з вікна, прислухаючись до віддаленого гулу, силкуючись розрізнити, з якого напрямку він доноситься. Але приглушене бухання було надто далеко, щоб зразу вловити, звідки воно. «Зроби так, Господи, щоб це було з Марієтти! — благально подумала Скарлет.— Або з Декейтера. Або з Персикового струмка. Тільки не з півдня, тільки не з півдня!» Вона міцніш ухопилася за раму вікна й напружила слух, щоб краще розчути. Гримотіння долинало з південного боку.

Гармати з півдня! А на півдні ж Джонсборо, і Тара... і там Еллен!

Можливо, зараз, цю хвилину, янкі вже в Тарі! Вона знову стала наслухати, але кров так стугоніла їй у скронях, що забивала відголос далекої стрілянини. Ні, янкі ще не добралися до Джонсборо. Тоді відголос був би тихіший, не такий виразний. Але вони, мабуть, миль за десять звідси на дорозі до Джонсборо, може, біля сільця Раф-енд-Реді. Хоча звідти до Джонсборо теж ледве чи більше десяти миль.

Гармати били на півдні, звістуючи можливе невдовзі падіння Атланти. Але для Скарлет, занепокоєної небезпекою, що загрожувала її матері, гарматні постріли означали тільки наближення військових дій до Тари. Вона ходила по кімнаті й заламувала руки, бо вперше за всі ці роки з цілковитою ясністю усвідомила, що армія Конфедерації може зазнати поразки. Думка про Тару, яка ось-ось, можливо, опиниться в руках у Шерманових солдатів, спонукала її так гостро усвідомити моторошність війни, як того не в силі було все навколишнє — ні вибухи снарядів, від яких розліталися шибки у вікнах, ні скрута з харчами та одягом, ні видовище сотень поранених, що помирали у неї на очах. Шерманове військо за кілька миль від Тари! І якщо навіть його відіб’ють, воно може, відступаючи, вийти до Тари. Де тоді знайде сховок Джералд з трьома хворими жінками на руках?

О, якби тільки їй опинитися зараз удома, янкі там чи не янкі! Босоніж, у нічній сорочці, що плуталась між ніг, вона снувала по кімнаті, і гнітюче передчуття щодалі дужчало в ній. Вона так хотіла бути вдома! Бути біля Еллен.

Знизу з кухні почувся брязкіт посуду — це Пріссі готувала сніданок. Але щось не чутно було голосу Бетсі, куховарки місіс Мід. Гострим пронизливим голосом Пріссі затягла журливу пісню: