Розділ «Частина третя»

— А я й виставлю вас за двері! — закричала вона, вже не думаючи про те, що її можуть почути Мелані або й Міди у себе вдома.— Геть звідси! Як ви посміли говорити мені такі речі! Що я такого собі дозволила, щоб ви... щоб ви могли припустити... Геть звідси, щоб я вас більше не бачила! Тепер це вже остаточно. Не смійте потикатись сюди й приносити свої жалюгідні пакетики шпильок та стрічок, я вас нізащо не прощу. Я... я все розповім татові, і він вас уб’є!

Він підняв з підлоги бриля й уклонився, і при світлі лампи вона побачила, як зблиснули в напівусміху його зуби під стяжкою вусів. Рета зовсім не присоромили її слова, навпаки, навіть розважили, бо він з цікавістю спостерігав за нею.

Ну й гидкий же він! Скарлет рвучко крутнулась на п’ятах і ступила до дверей. Вона хотіла захряснути їх за собою, але гачок, що тримав двері отвором, заїло, і їй ніяк не вдавалося його витягти.

— Дозволите допомогти вам? — поспитав вік.

Відчуваючи, що зірветься, коли ще на мить залишиться з ним, Скарлет мало не бігма кинулася сходами нагору. І вже аж із другого поверху почула, як він дбайливо причинив за нею двері.

Розділ XX

Коли спекотний і гуркітливий серпень добігав кінця, канонада раптом ущухла. Тиша, яка спала на місто, була разюча. Зустрічаючись на вулиці, знайомі збентежено дивились одне на одного, не певні, що їх чекає. Безгоміння після багатьох днів гарматної стрілянини не давало полегкості напруженим нервам, а навпаки — викликало ще більше напруження. Ніхто не знав, чому змовкли батареї янкі, а про війська Конфедерації було відомо тільки те, що чимало частин з укріплень навколо міста перекинуто на південь для захисту залізниці. Ніхто не знав, де точилися бойові дії, якщо взагалі вони були, і на чиєму боці перевага.

Атланта жила тепер лише тими новинами, що передавалися з уст в уста. Через брак паперу, фарби й друкарських працівників газети від початку облоги перестали виходити, і найдикіші чутки виникали не знати звідки й ширилися містом. Коли залягла ця тривожна тиша, людські натовпи почали обсідати штаб генерала Гуда, вимагаючи інформації, натовпи громадились біля телеграфу й на станції з надією бодай щось дізнатися, тобто щось добре, бо кожен у душі плекав надію, що мовчання Шерманових гармат означає відступ янкі, що конфедерати відганяють їх назад до самого Долтона. Але новин не було, ніяких. Мовчали телеграфні дроти, не ходили поїзди єдиною вільною колією, що на південь, урвався поштовий зв’язок.

Передосіння з його курною безвітряною спекою наче заповзялося придушити раптово затихле місто, гнітюча задуха налягала на втомлені й стривожені серця городян. Не маючи звісток з Тари, Скарлет просто місця собі не знаходила, хоч і намагалась цього не показувати — здавалося, минула вічність, відколи почалась облога, здавалося, все її життя проходило під суцільним гарматним гулом, аж поки враз опала місто ця зловісна тиша. Але ж від початку облоги минуло заледве тридцять днів! Тільки тридцять днів, протягом яких у місті, оперезаному кільцем шанців у червоній землі, безугавно бухали снаряди, нескінченною вервечкою тяглися до шпиталів санітарні карети й запряжені волами вози, скроплюючи курні дороги кров’ю, а перевтомлені похоронні команди волокли на кладовище не охололі ще трупи й скидали їх, немов колоди, у довжелезні ряди абияк викопаних неглибоких ровів. Тільки тридцять днів!

І тільки чотири місяці відтоді, як янкі посунули на південь з Долтона! Тільки чотири місяці! Коли Скарлет згадувала той далекий день, їй здавалося, що то було в якомусь іншому житті. Бо таки ні! Не може бути, щоб минуло всього чотири місяці! Від того часу минула ціла вічність.

Чотири місяці тому! Таж чотири місяці тому Долтон, Резака, гора Кеннесоу були для неї тільки географічними назвами над залізницею. А тепер вони означали місця боїв, запеклих боїв і поразок, якими супроводився відступ Джонстона до Атланти. Тепер і Персиковий струмок, і Декейтер, і Езра-Черч, і струмок Ютой уже не звучали як симпатичні назви симпатичних околиць. Ніколи більше вони не поставатимуть в її уяві як мирні містечка, де жили її добрі знайомі, як тихоплинні струмки, на зелені береги яких вибиралась вона у товаристві вродливих офіцерів на пікніки. Ці назви тепер означали також місця боїв, а ніжну зелену траву, де колись вона сиділа, переорали колеса тяжезних гармат, перетолочили солдатські чоботи, коли у відчайдушній сутичці багнет стинався з багнетом, і пригнули до землі тіла тих, хто конав тут у муках... І повільні води струмків зробилися тепер червоніші, ніж будь-коли вони бували, від глинястої землі Джорджії. Казали, що Персиковий струмок геть побагровів, поки янкі перебирались через нього на другий берег. Персиковий струмок, Декейтер, Езра-Черч, струмок Ютой. Ніколи вже ці назви не означатимуть просто якісь місця на землі. Тепер вони означатимуть місця могил, де поховано чиїхось друзів, місця чагарникових заростей і густих лісів, де гниють непоховані трупи, чотири місця на підступах до Атланти, звідки Шерман намагався вдертися в місто, а Гуд раз за разом відкидав його назад.

Кінець кінцем у напружену від чекання Атланту надійшли з півдня новини, але тривожні, надто для Скарлет. Генерал Шерман знову силкується пробитися до Атланти з цього напрямку й перерізати залізницю біля Джонсборо. Тепер янкі зібрали тут не окремі загони піхоти чи кавалерії, а значно більші сили для рішучого удару. У зв’язку з цим туди перекинуто кілька тисяч конфедератів з позицій навколо Атланти. Ось чому в Атланті так несподівано запала тиша.

«Але чому біля Джонсборо? — запитувала себе Скарлет, серце якої боляче стискувалося, що це ж так близько від Тари.— Чому конче вони сунуть на Джонсборо? Чому не десь-інде прориваються до залізниці?»

З тиждень уже вона не мала вісток з Тари, а остання коротенька записка від Джералда тільки додала їй страхів. Керрін погіршало, вона дуже, дуже хвора. Тепер хтозна-скільки чекати, поки знову надійде пошта, поки вона почує, чи жива Керрін, чи вже небіжчиця. І чого вона не вернулася додому на самому початку облоги, хай би Мелані сама давала собі раду!

Під Джонсборо тривають бої — оце й усе, що було відомо в Атланті, але ніхто не міг сказати, який перебіг їх, отож місто тривожили найнеймовірніші чутки. Нарешті з Джонсборо примчав вістовець, принісши заспокійливу новину: янкі відбито. Однак перед тим вони вдерлися в Джонсборо, спалили станцію, перерізали телеграфні дроти, а відступаючи, зруйнували три милі залізничних колій. Саперні частини працюють як чорти, відновлюючи колії, але на це піде деякий час, бо янкі повикопували шпали й спалили на багатті, наклавши зверху рейок, а потім розпечені до червоного рейки обснували круг телеграфних стовпів і поробили з них велетенські штопори. А дістати тепер нові рейки було проблемою, як і взагалі будь-який шмат заліза.

Ні, до Тари янкі не дійшли. Той самий вістовець, що привіз депешу генералові Гуду, запевнив у цьому Скарлет. Від’їжджаючи до Атланти по закінченні бою, він перестрів Джералда, який попросив передати їй листа.

Але що тато робить у Джонсборо? Юний вістовець трохи знітився, відповідаючи Скарлет. Джералд хотів знайти військового лікаря, що поїхав би з ним до Тари.

Стоячи на затопленій сонцем веранді й дякуючи юнакові за його клопіт, Скарлет відчувала, як у неї підгинаються коліна. Керрін, мабуть, при смерті, якщо Еллен з усім своїм медичним умінням нічого не може вдіяти і Джералд мусить шукати лікаря! Коли вістовець помчав далі, зникнувши у хмарці рудої куряви, вона тремтячими пальцями розірвала конверта. Читати батькового листа виявилося важкувато: тепер у конфедерації була скрута з папером, і Джералдові довелось писати поміж рядками останнього листа Скарлет.

«Люба Доню, Твоя Мама й обидві сестри хворі на тиф. Їм дуже погано, але маймо надію на краще. Коли мама злягла, то попросила мене написати тобі ні в якому разі не приїздити додому, щоб не заразилася ти з Вейдом. Вона передає тобі найкращі побажання й просить помолитися за неї!»

«Помолитися за неї!» Скарлет прожогом кинулась до своєї кімнати і, впавши навколішки біля ліжка, почала так ревно благати Бога, як ще ніколи в житті. Вона не читала звичайної молитви, а просто повторювала одні й ті самі слова: