Розділ «Частина третя»

— Не бачите? В такому разі вам не вистачає вміння об’єктивно глянути на справу. Я вже здавна маю таке враження, що ви насилу терпите місіс Вілкс. Ви вважаєте її дурною й нетямущою, а від її патріотизму вас нудить. Ви не проминаєте жодної нагоди шпигонути її, тож природно мені видалося дивним, як це вас стало на такий альтруїзм, щоб лишитися заради неї під обстрілом. І чому ви це зробили?

— Тому що вона сестра Чарлі... А отже, й мені все одно що сестра,— відповіла Скарлет з найбільшою гідністю, на яку могла спромогтись, відчуваючи, проте, як зашарілись її щоки.

— Ви хочете сказати — тому, що вона вдова Ешлі Вілкса.

Скарлет схопилась на ноги, аж клекочучи гнівом.

— Я вже думала вибачити вашу невихованість, яку ви виявили минулого разу, але тепер цього не зроблю. Та я б вам на цей ганок і ступити не дозволила, якби не пекучий смуток у мене на душі і...

— Сядьте й не гарячкуйте так,— мовив Рет зовсім інакшим голосом. Простягти руку, він посадовив її назад у крісло-гойдалку.— Звідки у вас такий смуток?

— Та ось я одержала сьогодні листа з Тари. Там зовсім близько янкі, і моя менша сестра захворіла на тиф і... і якби я навіть могла поїхати додому, як я хочу, мама не пустила б мене в дім, щоб я не заразилася. Боже мій, але ж мені так хочеться додому!

— Та не побивайтесь-бо,— сказав він, і голос його звучав незвично лагідно.— В Атланті вам куди безпечніше, ніж у Тарі, навіть якщо янкі прийдуть. Янкі вам нічого не заподіють, тоді як тиф...

— Що значить — янкі нічого не заподіють? Та як у вас язик повертається таке казати?

— Дорогенька моя, янкі зовсім не дияволи. Вони не з рогами й не з копитами, як ви, здається, гадаєте. Вони майже такі самі, як і південці... хіба тільки виховані гірше та вимова у них страхітлива.

— Таж янкі можуть...

— Згвалтувати вас? Не думаю. Хоча, звичайно, мали б таке бажання.

— Якщо ви не перестанете говорити всяку таку гидоту, я піду в дім,— вигукнула Скарлет, рада, що в темряві не видно, як вона зашарілася.

— А скажіть-но щиро: хіба ви не це якраз мали на думці?

— Звісно, що ні!

— Звісно, що так! Не варто гніватись на мене через те, що я вмію читати ваші думки. Усі наші доброчестиві й невинні натурою дами-південки тільки про таке й думають. Та у них це і з думки не виходить. Ладен закластися, що навіть у таких удовиць, як місіс Меррівезер...

Скарлет нічого на це не відповіла, бо ж знала, що тільки-но двоє-троє матрон сходиться в ці тривожні дні, то конче починають перешіптуватися саме про такі випадки, що завжди траплялися десь у Вірджинії, Теннессі або Луїзіані, але ніколи — ближче до їхніх країв. Янкі гвалтували жінок, багнетами проштрикували животи дітям, палили будинки разом з немічними старими людьми. Кожен знав, що це правда, хоч про таке й не кричать на перехрестях. І якщо в Рета бодай трохи було б порядності, він теж визнав би, що це правда. І нічого тут нема такого, щоб глузувати.

Вона чула, як він тихенько пирхає смішком. Часом він зовсім нестерпний. Власне, майже завжди такий. Це жахливо, коли чоловік знає, про що жінки думають і говорять. Почуваєшся перед ним наче роздягнена. І від пристойних жінок чоловіки не можуть знати про такі речі. Скарлет обурювало, що він прочитав її думки. Їй приємно було вважати себе таємничою в очах чоловіків, але ось Рет бачить її наскрізь, неначе вона скляна.

— Коли вже зайшла про це мова,— провадив він далі,— то чи маєте ви в домі кого-небудь, хто б наглядав за вами й опікувався? Чарівну місіс Меррівезер або ж місіс Мід? Вони завжди так на мене дивляться, ніби знають, що я приходжу сюди, маючи нице щось на думці.

— Вечорами, бува, до нас навідується місіс Мід,— відповіла Скарлет, рада, що тема розмови змінилася.— Але сьогодні її не було. До них приїхав з армії син, Філ.