Розділ «Частина друга»

— Я помру, якщо тітонька довідається! Вона ж кинеться в плач, почне розказувати всім у місті, і тоді мені хоч крізь землю провалюйся,— ридала Мелані.— А я зовсім і не винна. Не могла ж я... втекти від неї. Це було б зовсім нетактовно. І мені, Скарлет... мені шкода її. А чи ти не вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

Але Скарлет зовсім не обходили питання етики. Як і всім молодим жінкам, виховуваним у добрих манерах і познайомленим з темними сторонами життя, їй страх кортіло більше знати про повій.

— А чого вона хотіла? І яка у неї мова?

— Ой, розмовляє вона дуже неграмотно, хоч, бідолашка, так силується вживати вишукані слова. Коли я вийшла з шпиталю, дядька Пітера з коляскою не було поблизу, і я вирішила пройтися додому пішки. А тільки я порівнялася з садибою Емерсонів, аж вона там виглядає з-за живоплоту! Ще дякувати Богові, що Емерсони в Мейконі. І вона каже: «Будь ласка, місіс Вілкс, можна вас на хвилиночку?» Не розумію, звідки вона знає моє прізвище? Звісно, мені треба було б утекти неоглядки, але... знаєш, Скарлет, у неї був такий смуток на обличчі... і такі благальні очі... І на ній була чорна сукня, чорний капелюшок, і обличчя без фарби. І взагалі вона мала пристойний вигляд, оце лишень руде волосся. Я й не встигла нічого відповісти, як вона вже каже: «Я знаю, що не повинна була б турбувати вас, але я пробувала звернутися до тої старої індички, місіс Елсінг, а вона вигнала мене з шпиталю».

— Вона так і сказала — «індичка»? — не без задоволення перепитала Скарлет і засміялася.

— Ой, не смійся. Нема тут нічого смішного. Виявляється, ця міс... ця жінка хоче допомогти чимось шпиталеві... уявляєш? Вона напрошувалась доглядати в ранкові години поранених, а місіс Елсінг, звичайно, коли почула таке, мало не зімліла й наказала їй забиратися геть із шпиталю. І тоді вона сказала: «Я теж хочу чимсь підсобити. Хіба я не така сама конфедератка, як і ви?» Мене, Скарлет, просто зворушило таке її бажання. Розумієш, не може вона бути надто вже зіпсутою, якщо хоче якось допомогти нашій Справі. Чи ти вважаєш, що я розбещена, коли так думаю?

— Ради Бога, Меллі, яке кому діло — розбещена ти чи ні? А що вона ще сказала?

— Вона сказала, що придивлялася до дам, які ходять до шпиталю, і вирішила, що я маю... ну, симпатичне обличчя, тож вона й перепинила мене. У неї були якісь гроші, й вона хотіла, щоб я взяла їх і передала на шпиталь, та щоб нікому не сказала, звідки вони. Вона зауважила, що місіс Елсінг нізащо не погодиться їх прийняти, коли знатиме, які це гроші. Які це гроші, розумієш? Я ту хвилину ледь не знепритомніла! І так розгубилася, так поривалася швидше втекти, що сказала: «Ох, це дуже мило»,— чи щось інше, не менш безглузде, а вона всміхнулася й каже: «Це ви по-християнському»,— і тиць мені в руку оцю брудну хустинку. Чуєш, який бридкий запах — фе!

І Мелані розгорнула долоню з досить-таки брудним і сильно напахченим чоловічим носовичком, в який було загорнуто скількись там монет.

— Потім вона стала дякувати й говорити, що кожного тижня передаватиме мені гроші, і в цю мить над’їхав дядько Пітер і побачив мене! — Мелані зірвалася на плач і впала головою на подушку.— І коли він побачив, з ким я стою, він — уявляєш, Скарлет? — закричав на мене! Ніхто ще за все моє життя так на мене не кричав! І сказав: «Зараз же сідайте в коляску!» Звичайно, я так і зробила, а він усю дорогу додому сварив мене, й не давав ні слова сказати, й обіцявся все розповісти тітоньці. Скарлет, сходи вниз і попроси його, щоб не говорив їй! Може, тебе він послухає. Це ж уб’є тітоньку, як вона дізнається, що я бодай на хвильку зіткнулася віч-на-віч з цією жінкою. Ти попросиш?

— Добре, попрошу. Але гляньмо, скільки тут грошей. Згорточок важкенький.

Вона розв’язала хустинку й висипала на постіль жменю золотих монет.

— Тут цілих п’ятдесят доларів, Скарлет! І все в золоті! — скрикнула вражена Мелані, коли перелічила лискучі кружальця.— А як ти гадаєш, це нічого — вжити такі гроші... ну, зароблені таким шляхом... для наших воїнів? Може ж, таки Господь зрозуміє, що вона цілком щиро хотіла допомогти, і не візьме нам за зле, що ці гроші не зовсім чисті? Коли я подумаю, як багато чого не вистачає у шпиталі...

Але Скарлет її не слухала. Вона дивилася на брудну хустинку, й почуття приниженості та люті роздирали їй душу. В кутку носовичка видніла монограма «Р. К. Б.». А у верхній шухляді у Скарлет лежав точнісінько такий самий носовичок, що ним тільки вчора Рет Батлер завинув польові квіти, які вони разом збирали. Вона мала намір повернути його власникові сьогодні, коли він прийде на вечерю.

Отож Рет тягається з цією ницою Кралею і вділяє їй грошей. Так он звідки ця пожертва на шпиталь! Золото, нажите на блокаді! І у Рета вистачає нахабства дивитись в очі пристойній жінці, щойно вийшовши від цієї особи! А вона ще ладна була повірити, що він закохався в неї! Тепер уже ясно, що це чиста омана.

Жінки легкої поведінки й усе, з ними пов’язане, було для Скарлет чимось таємничим і відразливим. Вона знала, що чоловіки послуговуються ними для таких справ, про які порядна дама не повинна й згадувати, а коли й згадає, то хіба пошепки й дуже глухим натяком. Скарлет завжди вважала, що тільки якісь мужлаї спілкуються з такими жінками. Досі їй ніколи й на гадку не спадало, що й порядні чоловіки — з якими вона зустрічається у пристойних домах, з якими танцює,— можуть до такого вдаватись. А ось теперішнє відкриття звернуло її думки у зовсім новому напрямку, і їй зробилося страшно. Це ж, мабуть, усі чоловіки так поводяться! Мало того що вони силують власних жінок на всяке таке неподобство, так ще й бігають до цих розпусниць і з ними те саме виробляють за гроші! Ні, чоловіки всі розпусні, а Рет Батлер найбільше від усіх!

Вона візьме цю хустинку й жбурне йому просто в обличчя, а тоді покаже на двері й більш ніколи-ніколи не озветься до нього жодним словом. Хоча ні, цього не можна робити. Треба, щоб він нізащо не здогадався, що вона навіть знає про існування таких жінок, не кажучи вже про його походеньки до них. Справжній дамі не годиться про таке знати.

«О! — думала вона в нестямі.— Якби я не була дамою, я б таке сказала цьому паскудникові!»

І, зібгавши носовичка в руці, Скарлет рушила вниз на кухню, де мав бути дядько Пітер. Проходячи повз плиту, вона кинула хустинку у вогонь і з безсилою люттю стала дивитись, як її пожирає полум’я.

Розділ XIV