Розділ «Частина друга»

Ні, це просто моторошно! Скарлет аж страшнувато було читати далі. Тітонька Туп усім тягарем спала їй на плечі й без упину зітхала, тож вона, не дуже церемонячись, відсторонила стару в куток коляски, а сама знов заглибилася в список.

Та що це, не може бути! Тричі прізвище «Тарлтон» у списку! Мабуть, друкар у поспіху помилково набрав те саме прізвище. Але ні. Ось же й імена. «Тарлтон, Брентон — лейтенант». «Тарлтон, Стюарт — капрал». «Тарлтон, Томас — рядовий». А Бойд загинув ще в перший рік війни, поховано його десь у Вірджинії. Усіх чотирьох Тарлтонів скосило. І Тома, і цибатих шибайголів-близнят, цих базік з їхніми невгавними витівками, і Бойда, незрівнянного танцюриста з язиком гострим як бритва.

Ні, далі читати незмога. Їй прикро було бачити в цьому реєстрі імена ще й інших хлопців, з якими вона разом виростала, з якими танцювала, загравала, цілувалася. Вона хотіла б заплакати, щоб якось послабити стиск цих залізних пазурів, що вп’ялися їй у горло.

— Прийміть моє співчуття, Скарлет,— озвався Рет. Вона підвела на нього погляд. Їй зовсім вилетіло з голови, що він ще тут.— Чи багато ваших знайомих?

Вона кивнула й насилу спробувала заговорити:

— Майже у кожній сім’ї в окрузі хтось загинув... І всі... і всі троє братів Тарлтонів.

Його обличчя було спокійне, мало не похмуре, і без насмішкуватості в очах.

— Але це ще не кінець,— сказав він.— Це тільки перші списки, і вони неповні. Завтра прийдуть довші.— Він притишив голос, щоб не чутно було в інших екіпажах поруч.— Генерал Лі, здається, програв битву, Скарлет. У штабі гадають, що він відступив до Меріленду.

Вона звела на нього переляканий погляд, але страх її спричинила не поразка Лі. Довші списки загиблих і поранених прийдуть завтра! Завтра! Вона й не подумала про завтра, щаслива тим, що імені Ешлі не було в сьогоднішньому списку. Завтра. Таж, можливо, він уже цю хвилину неживий, а вона цього не знатиме до завтра, а то й ще цілий тиждень.

— Ой Рете, і навіщо взагалі ці війни? Краще хай би янкі відкупили собі негрів або ми задарма їх віддали їм, аніж маємо отаке терпіти.

— Тут не йдеться про негрів, Скарлет. Негри — це тільки привід. Війни завжди будуть, бо чоловіки люблять воювати. Жінки — ці не люблять воєн. А от чоловікам війни любі навіть більше за жінок.

Знайомий осміх знову скривив його уста, і поважність зникла з обличчя. Він злегка підніс свого широкого бриля.

— На все добре. Я спробую знайти доктора Міда. Здається, зараз він буде не в стані оцінити всю іронію долі, що саме я принесу йому звістку про загибель сина. Але згодом, гадаю, йому буде ненависна навіть думка, що про смерть свого сина-героя він почув з уст спекулянта.

Скарлет уклала міс Туп у ліжко, приготувала їй грогу, доручила Пріссі й куховарці доглядати стару, а сама подалась до будинку Мідів. Господиня була нагорі разом з Філом, чекаючи на повернення чоловіка, а Мелані сиділа у вітальні, де тихенько перемовлялася з кількома сусідами, що прийшли висловити своє співчуття. Озброївшись голкою й ножицями, вона заходилася перешивати для місіс Мід жалобну сукню, позичену в місіс Елсінг. На весь дім уже розійшовся гострий запах чорної фарби домашнього виробу: це заплакана куховарка у величенькому казані перефарбовувала всі сукні місіс Мід.

— Як вона? — тихо спитала Скарлет.

— Ані сльозинки не зронила,— відказала Мелані.— Коли жінка не може плакати, це страшно. Я не розумію, як чоловіки можуть перетерпіти будь-яке лихо й не зронити ні сльозинки. Мабуть, це тому, що вони дужчі й мужніші. Вона каже, що сама поїде до Пенсильванії привезти синове тіло. Доктор Мід не зможе, бо на ньому шпиталь.

— Їй буде страшенно тяжко. А чого б вона Філа з собою не взяла?

— Вона боїться, що раптом він вирветься у неї з рук і піде до війська. Знаєш, він же рослявий, як на свій вік, а тепер уже й шістнадцятирічних беруть.

Сусіди один по одному стали розходитись, не маючи особливої охоти бути свідками того, як лікар прийде додому, і врешті Скарлет з Мелані залишилися самі у вітальні з шитвом у руках. Мелані була сумна, але спокійна, хоч на її шитво час від часу скапувала сльоза. По ній не видно було, щоб вона думала про битву, яка, можливо, й досі триває, і про те, що Ешлі в цю мить, може, вже й неживий. Пройнята у глибині душі страхом, Скарлет не могла зважитись: чи переказати Ретові слова Мелані заради сумнівної радості потішитись її стражданням, а чи промовчати. Зрештою вирішила не говорити. Не треба, щоб Мелані подумала, ніби вона надміру тривожиться долею Ешлі. Всіх, у тім числі й Мелані з Туп, настільки поглинули власні переживання цього дня, що вони, дякувати Богові, не помітили нічого дивного в її поведінці.

Якийсь час Мелані й Скарлет шили мовчки. Аж це почувся тупіт копит надворі, і вони, виглянувши з-за фіранки, побачили доктора Міда, що скочив з коня. Плечі його були згорблені, голова похилена, сива борідка віялом розпласталась на грудях. Він повільно ввійшов у дім, скинув капелюха, поклав саквояж і, не сказавши ні слова, поцілував Скарлет і Мелані. Потім втомлено рушив сходами нагору. За хвилину спустився з другого поверху Філ, довгоногий і довгорукий, по-підлітковому незграбний. Дівчата думали, що хлопець присяде біля них, але він вийшов на передній ганок, сів на верхній сходинці й підпер голову долонею.