Розділ «Частина друга»

— Ви виступаєте в ролі баптистського проповідника, який вербує новобранців. А що, як я не хочу очищувати себе від гріхів? Чого це я повинен захищати суспільну систему, яка зробила мене вигнанцем? Я з приємністю подивлюсь на те, як вона розпадеться.

— Зроду я не чула про якусь там систему,— сердито озвалася Скарлет.

— Не чули? А все-таки ви її частка, як і я колись нею був, і я ладен закластися, що й вам вона так само нелюба, як і мені. Знаєте, чому я став паршивою вівцею у своїй родині? Тільки з однієї-єдиної причини: що не схотів і не зміг жити, пристосувавшись до приписів Чарлстона. А Чарлстон — це згусток усього Півдня. Я не певен, чи ви вже до кінця спізнали, яке тут усе занудне. Сотні всяких речей людина мусить робити лише тому, що так завжди робилося. І сотні всяких речей, навіть цілком невинних, не може робити з тих самих міркувань. І сотні всяких речей, що дратують мене своїм безглуздям. А найдужче їм допекло, коли я відмовився одружитися з однією панночкою, про що ви, мабуть, чували. Але чого б я мусив одружуватися з тою неприторенною дурепою тільки тому, що чисто випадково не встиг до смерку привезти її додому? І чого б я мав дозволити її навіженому братчикові всадити кулю мені в лоб, коли з мене вправніший стрілець? Звісно, якби я був джентльменом, то мусив би підставити себе під його кулю і таким чином змити ганебну пляму з герба Батлерів. Але я не зробив цього — я волів лишитися живим. Отож я живий, і неабияк цим тішуся... Коли я думаю про свого брата, що пробуває серед священних корів Чарлстона у незмінно святобливій пошані до них, коли я згадую його опасисту жіночку, і його регулярні бали в день святої Цецилії, і його безмежні рисові поля, то відчуваю, що варто було порвати з усією цією системою назавжди. Наш південський спосіб життя, Скарлет, такий самий пережиток, як феодальний лад середньовіччя. Дивно, як взагалі він утримався до сьогоднішнього дня. Але він мусить відійти, і вже, власне, й відходить. А ви хочете, щоб я зважав на таких пустобрехів, як доктор Мід, котрий запевняє мене, яка наша Справа благородна й священна? Щоб я на поклик барабана хапався за рушницю і мчав на поля Вірджинії проливати кров за Мастака Роберта? Та за якого дурня ви мене маєте? Я не з тих, хто цілує батога, яким його шмагали. Ми з Півднем тепер квити. Південь колись викинув мене на голодну смерть. Але я не помер з голоду, і навіть надбав на агонії Півдня досить грошей, щоб! компенсувати собі втрату права на спадок.

— То ви просто ниций і корисливий,— зауважила Скарлет, хоча більше так, для годиться. Переважна частина того, що він говорив, пролетіла повз її вуха, як і завжди, коли не мовилося безпосередньо про неї саму. Але дещиця сказаного таки дійшла до її свідомості й видалася слушною. Бо ж і справді — стільки безглуздих вимог у світському товаристві! От вона мусить вдавати, ніби поховала своє серце у могилі разом з чоловіком, хоч це зовсім не так. А як усіх вразило, коли вона зважилася потанцювати на доброчинному базарі! І як обурено вони зводять брови, коли вона щось зробить чи скаже інакше, ніж того сподіваються від молодої жінки! І все-таки її дратувало, коли Рет кпив з тих самих традицій, що найдужче були відразливі для неї самої. Занадто довго жила вона в колі людей, звиклих до облуди, прикритої чемністю, отож і відчувала прикрість, коли хтось її власні думки вимовляв уголос.

— Корисливий? Ні, я тільки завбачливий. Хоча, можливо, це просто синонім того самого. Принаймні з погляду людей, не таких завбачливих, як я. Кожен чесний конфедерат, який у 61-му році мав тисячу доларів готівкою, міг зробити те, що і я, але мало знайшлося серед них досить практичних, аби скористатися наданою їм можливістю. Як скористався, наприклад, я, коли зразу після падіння Форту Самтер і ще до встановлення блокади закупив майже задурно кілька тисяч пак бавовни й відправив до Англії. Вони й досі там лежать, на складах у Ліверпулі. Не продані. Я триматиму їх до того часу, коли англійським фабрикам так забракне бавовни, що вони заплатять мені за неї ту ціну, яку я заправлю. Мене не здивує, якщо я візьму аж по долару за фунт.

— Візьмете в той четвер, що ніколи не буде тепер!

— Я певний, що візьму. Бавовна вже йде по сімдесят два центи за фунт. Коли скінчиться війна, Скарлет, я стану багатою людиною, тому що я був завбачливим — даруйте, корисливим. Я казав вам якось, що є дві пори, коли найкраще робити гроші: коли розбудовуєтья країна і коли вона розвалюється. При розбудові гроші робляться повільніше, при розпаді — швидше. Затямте ці мої слова. Може, колись вони стануть вам у пригоді.

— Я дуже вдячна вам за вашу добру пораду,— відказала Скарлет якомога саркастичніше.— Але я її не потребую. Чи ви гадаєте, що мій тато жебрак? У нього досить грошей, щоб вистачило на мої потреби, та й Чарлз залишив мені спадщину.

— Я маю враження, що французькі аристократи міркували точнісінько так само аж до тої хвилини, коли довелося їм драпати на легеньких двоколках.

Рет не раз звертав увагу Скарлет на недоречність жалобного її вбрання, коли вже вона бере участь у всіх світських розвагах. Йому подобались яскраві кольори, тож її чорні сукні й креп, що звисав від капелюшка до п’ят, дратували його й смішили. Але вона вперто трималася за похмурі жалобні вбрання, розуміючи, що коли змінить їх на щось світліше до того, як мине належних кілька років, міські кумасі вже й зовсім не дадуть їй просвітку. Та й як вона пояснила б це матері?

Рет прямо їй заявив, що через свій чорний креп вона схожа на ворону, а чорна сукня робить її старшою на десять років. Почувши це нетактовне твердження, Скарлет кинулася до дзеркала пересвідчитись, чи й справді вона виглядає на двадцять вісім років, а не на свої вісімнадцять.

— Я гадав, що у вас трохи інші амбіції, аніж стати схожою на місіс Меррівезер,— піддражнив він її.— І трохи більше смаку, щоб не носити цього бридкого крепу на знак жалоби, якої ви ніколи не відчували. Пропоную вам побитися об заклад. Не мине й двох місяців, як ви скинете цього капелюшка з вуаллю й надінете натомість якийсь витвір останньої паризької моди.

— Ну ні, як собі хочете, а цього вже не буде,— заявила Скарлет, ображена його натяком на Чарлза. Рет, що саме збирався в дорогу до Вілмінгтона, маючи намір звідти знову вирушити до Європи, розпрощався з нею, зберігаючи усміх на обличчі.

І ось через кілька тижнів одного літнього ранку він заявився до них з кольоровою коробкою для головних уборів у руці і, коли переконався, що Скарлет сама, розкрив її. Там у сповитку з тонкого паперу лежав капелюшок, побачивши який, Скарлет скрикнула: «Ну й краса ж!» — і вхопила його в руки. Вона так давно не тримала в руках — та й не бачила — нових уборів, що він видався їй найгарнішим у світі. Капелюшок був з темно-зеленої тафти, підбитий блідо-зеленим муаром, і мав таку саму блідо-зелену, завширшки в долоню, стрічку, що зав’язувалася на шиї. А зверху цей модний виріб оздоблювало зелене страусове пір’я.

— Ану-но приміряйте,— усміхаючись, сказав Рет.

Скарлет метнулася через кімнату до дзеркала, наділа капелюшка, відгортаючи з вух волосся, щоб було видно сережки, і зав’язала його під підборіддям.

— І який у мене вигляд? — запитала вона, роблячи перед Ретом пірует і закидаючи голову, від чого колихнулися пір’їни на капелюшку. Але ще й не прочитавши підтвердження в його очах, вона знала, що вигляд у неї був премилий. І справді, лице її було невимовно звабливе, а очі на зеленавому тлі капелюшка іскрилися темним смарагдом.

— Ох Рете, чий же це капелюшок? Я куплю його. Я за нього віддам усе до цента.

— Він ваш,— сказав Рет.— Кому ж більше личить ця зелена барва? І чи не здається вам, що я непогано запам’ятав колір ваших очей?

— Невже ви направду дістали його саме для мене?