Розділ «Частина друга»

— Звичайно, ось можете й самі прочитати на коробці: «Rue de la Раіх»[25], якщо це щось вам прояснює.

Їй це нічогісінько не прояснювало, вона просто стояла й усміхалася до власного відображення у дзеркалі. В цю хвилину для неї нічого не існувало, крім того факту, що вона виглядає страх як чарівно в цьому прегарному капелюшку — першому, який їй випало одягти за два останні роки. Вона в ньому такий фурор може справити! І враз її усмішка погасла.

— Вам він не подобається?

— О ні, він чудовий, але... Мені неприємно й подумати, щоб покрити крепом цю милу зелень і пофарбувати пір’я на чорне.

Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці.

— Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій.

— Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак.

— Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені.

— Щоб він став таким самим страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні.

Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллєн, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло.

— Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені.

Він повернув їй коробку з ледь глузливою посмішкою на устах і став дивитись, як вона знов одягає капелюшка і чепуриться.

— А скільки він коштує? — раптом спитала Скарлет, спохмурнівши.— У мене зараз тільки п’ятдесят доларів, але наступного місяця...

— На конфедератські гроші це буде близько двох тисяч доларів,— відповів Рет, і широкий осміх з’явився у нього на обличчі, коли він побачив її розпачливу міну.

— Боже милий!.. Але, може, якщо я зараз дам вам п’ятдесят доларів, а тоді, як одержу...

— Мені не треба ніяких грошей за нього,— сказав він.— Це подарунок.

Скарлет, розгубившись, аж рота розтулила. Межа, поза якою немислимо було брати будь-які подарунки від чужих чоловіків, окреслювалася цілком чітко.

«Тільки цукерки й квіти, дорогенька,— не раз казала їй Еллен,— та ще, може, книжку віршів, альбом чи флакончик туалетної води — оце й усе, що порядна дівчина може прийняти у подарунок від джентльмена. І жодного, жодного коштовного дарунку, навіть від нареченого. Ніяких оздоб або речей особистого вжитку, навіть рукавичок або хустинок. Якщо почнеш приймати такі подарунки, чоловіки зрозуміють, що ти не дама, і спробують дозволити собі якусь вільність».

«Боже милий! — думала Скарлет, дивлячись то на себе в дзеркало, то на непроникне Ретове обличчя.— В мене язик не повернеться сказати йому, що я не можу прийняти такого подарунка. Таж капелюшок як лялечка! Нехай уже... нехай уже він дозволить собі якусь вільність,— коли вона невелика, звичайно». Охоплена жахом від цієї думки, вона враз спаленіла.

— Я... я дам вам п’ятдесят доларів...