Розділ «Частина друга»

П’ятого числа прийшли лихі вістки, але не з півночі, а з заходу. Янкі захопили Віксберг після тривалої і жорстокої облоги, і тепер практично вся долина Міссісіпі від Сент-Луїса до Нового Орлеана опинилася в їхніх руках. Територія Конфедерації була розтята навпіл. Іншої пори ця прикра новина викликала б в Атланті паніку й лемент. Але тепер мало хто думав про Віксберг. На думці в кожного був генерал Лі і Пенсільванія, де тривали тяжкі бої. Втрата Віксберга — це ще не катастрофа, якщо Лі переможе на сході. Бо там Філадельфія, Нью-Йорк, Вашингтон. Якщо захопити ці міста, Північ буде паралізована, і це перекриє поразку на Міссісіпі.

Звільна тяглися години, і чорна поволока недоброго передчуття Зависла над містом, застуючи пекуче сонце, аж люди здивовано поглядали на небо, не вірячи очам своїм, що воно таке ясне й блакитне, а не покрите густими хмарами. Повсюди — на ганках, на хідниках, навіть серед вулиці — збивались де більшим, де меншим гуртом жінки і, переконуючи одна одну, що як новин нема, то це добра новина, силкувались підбадьорити себе й не піддатися зневірі. Але зловісні чутки про те, що генерала Лі вбито й битву програно, що завдано величезних втрат, носилися по всьому притихлому місту, мов знавіснілі від страху кажани. І хоч ніхто не хотів у це вірити, цілі юрми людей, охоплених панікою, кидалися до середмістя, до редакцій газет і до штабів, спраглі новин, будь-яких новин, хоч би й найгірших.

Чималі натовпи купчилися на станції, сподіваючись довідатись чого-небудь від новоприбульців на поїздах, обсідали телеграфну контору та штаби, громадилися перед замкненими дверима газетних редакцій. Люди стояли на диво притихлі, хоч їх дедалі більшало. Ніхто не озивався, тільки зрідка чути було чийсь тремтячий старечий голос: «Що нового?» Запитання це не викликало відгуку в натовпі, а ще й посилювало прикру тишу, коли у відповідь йому звучало всоте повторюване: «Ніяких телеграфних звісток з півночі, крім того, що бої тривають». Серед людського стовпища все більше було жінок — одні в колясках над’їхали, інші пішки прийшли — тиснява зробилася така, що від пилюги, збитої сотнями ніг, важко стало дихати. Жінки мовчали, але їхні бліді й напружені обличчя говорили промовистіше за голосні плачі.

У місті ледве чи знайшовся б дім, з якого син, брат, батько, чоловік або коханий не брав би участі в цій битві. І всі були готові почути новину про те, що до них прийшла смерть. На смерть вони чекали. Але поразки не чекав ніхто. Відкидалася сама думка про можливість поразки. Їхні близькі, може, навіть ось у цю хвилину помирають на випалених сонцем схилах пенсільванських пагорбів. Лави південців, може, навіть у цю хвилину падають під градом куль, але Справа, за яку вони борються, ніколи не може зазнати поразки. Вони можуть гинути тисячами, але, мов ті казкові драконові зуби, постануть з-під землі на їхнє місце тисячі нових вояків у сірих та жовтуватих уніформах і з войовничим кличем на устах ринуть у бій. Звідки вони візьмуться — ніхто не знав.. Але кожен знав — так само певно, як те, що є на небі Господь, який не попустить кривді й несправедливості,— генерал Лі може творити чудеса, і вірджинська армія непереможна.

Скарлет, Мелані й міс Дріботуп сиділи в колясці з відкинутим верхом перед редакцією «Щоденного оглядача», прикриваючись від сонця парасольками. Руки Скарлет так тремтіли, що парасолька підстрибувала в неї над головою, кругловида тітонька Туп схвильовано шмигала носом, як той кролик, і тільки Мелані сиділа незрушно, мов кам’яна статуя,— лише темні очі її, чим далі збігав час, робилися все округлішими. За дві останні години вона озвалася лишень раз, коли дістала з сумочки флакончик нюхальної солі й простягла його тітоньці, сказавши при цьому — вперше без звичайної своєї чулості в голосі:

— Ось візьміть, тітонько,— понюхаєте, коли вам стане погано. Але якщо вам справді-таки зробиться погано — дядько Пітер сам одвезе вас додому, бо я звідсіля не рушу, поки не дізнаюся про... поки не дізнаюся новин. І Скарлет я теж не відпущу від себе.

Скарлет і сама не збиралася вертатись, поки не почує про Ешлі. Вона б не зрушила з місця, навіть якби тітонька Туп і померла. Десь там Ешлі б’ється на фронті, може, й помирає, і тільки тут, біля редакції газети, єдине місце, де можна дізнатися правду.

Скарлет розглядалася довкола, виловлюючи в натовпі знайомих та сусідів: он місіс Мід з капелюшком, зсунутим набакир, тримає попідруч п’ятнадцятирічного Філа; он сестри Маклюр силкуються стулити тремтячі губи, щоб не видно було їхніх конячих зубів; он місіс Елсінг, твердо випростана, мов мати-спартанка,— тільки сиві кучми, проступаючи з-під шиньйону, виказують її внутрішню тривогу; а онде й Фенні Елсінг, бліда мов привид. (Не може бути, щоб Фенні так переживала за свого брата Г’ю. Невже в неї на фронті кавалер, про якого ніхто й не знає?) Місіс Меррівезер сидить у своїй колясці, заспокійливо погладжуючи долоню Мейбел. У тої так віддимається живіт, хоч вона й прикриває його шаллю, що вже соромно й на люди витикатись. Та й чого їй так непокоїтись? Ніхто не чув, щоб луїзіанські частини перекинули до Пенсільванії. Її волохатий зуавчик зараз, мабуть, у цілковитій безпеці в Річмонді.

Покрай натовпу люди заворушилися, розступаючись, і до коляски тітоньки Туп обережно спрямував свого коня Рет Батлер. У Скарлет промайнуло: «А він таки зух, коли з’являється тут о цій порі — адже юрба може роздерти його на шматки хоча б за те, що він не в армії». Коли Рет наблизився, вона подумала, що й сама першою б це зробила. Як у нього вистачає нахабства бути таким пещеним і ситим, верхи на породистому коні, в начищених до блиску чоботях, в елегантному білому полотняному костюмі, з дорогою сигарою в роті, коли Ешлі й решта хлопців босі й голодні, упріваючи на спеці, знемагаючи від хвороб, б’ються на фронті з янкі?

З натовпу весь час кидали на нього люті погляди, поки він повільно протискався вперед. Старші чоловіки бурчали щось собі під носа, а місіс Меррівезер, що ніколи не знала стриму, ледь підвелася з сидіння й сказала голосно: «Спекулянт!» — якомога в’їдливішим і образливішим тоном. Рет Батлер, однак, ні на кого не зважав, а під’їхавши ближче, скинув бриля, коли вітався з тітонькою Туп і Меллі, тоді об’їхав коляску, нахилився до Скарлет і прошепотів майже на вухо їй:

— Чи не здається вам, що саме час докторові Міду виголосити свою знамениту промову про перемогу, яка сидить мов орел на флагштоках наших стягів?

Нерви у Скарлет були напружені до краю; вона рвучко обернулась до нього і була б учепилась, як дика кішка, коли б він не стримав її жестом.

— Я приїхав сповістити вам, дами,— заявив він уголос,— що я був у штабі й дізнався про надходження перших списків убитих і поранених.

Серед тих, хто стояв близько й розчув його слова, прокотився гул, передавшись далі у натовп, люди вже оберталися, готові рушити до штабу на вулицю Вайтхол.

— Стривайте! — стримав їх Батлер, випростуючись на сідлі й простягаючи руку.— Списки передано обом газетам, і їх уже друкують. Тож почекайте на місці.

— Ох, капітане Батлер,— скрикнула Меллі, звертаючись до нього зі слізьми на очах.— Як це добре з вашого боку, що ви приїхали повідомити нас. Але коли ж вивісять списки?

— Це може бути кожної хвилини, пані. Списки до редакцій передано з півгодини тому. Черговий майор не хотів нічого оголошувати, поки їх не надрукують — він боявся, щоб тлум не розніс редакції. Та ось уже, дивіться!

Бічне вікно в газетній конторі розчинилося, і вистромилася чиясь рука з пакою вимазаних свіжою фарбою довгих вузьких гранок, на яких густо засіялись рядки імен. Люди виривали списки одне в одного з рук, хто вхопив, силкувався відійти вбік, щоб прочитати, а хто був ззаду, пхався наперед і кричав: «Пропустіть!»

— Ану-но потримай! — коротко мовив Рет, зіскакуючи на землю й кидаючи поводи дядькові Пітеру.

Його широкі плечі проступали над юрбою, коли він рушив до вікна, рішуче розпихаючи всіх. За якусь хвильку він повернувся, несучи в руці з півдесятка відбитків. Один він простяг Мелані, а інші припали дамам з сусідніх повозів — місіс Мід, Меррівезер, Елсінг, сестрам Маклюр.