Розділ «Частина друга»

Тим часом настав доброчинний музичний вечір, улаштований у домі місіс Елсінг на користь напіводужалих після поранень воїнів, і ось там Рет і віддав себе остаточно на поталу остракізмові. Надвечір дім ущерть заповнили військові у відпустці, поранені з шпиталю, внутрішні гвардійці, міліціанти, літні матрони, вдови й молоденькі дівчата. Жодного вільного стільця не лишилося в будинку, гості юрмились навіть на сходах. Чималу вазу з гранчастого кришталю, що її тримав при вході старший челядник Елсінгів, уже двічі спорожнювали від накиданих у неї срібняків. Це вже саме собою свідчило про успіх заходу, оскільки тепер срібний долар був вартий шістдесят доларів у банкнотах Конфедерації.

Кожна дівчина, бодай сяк-так здібна до музики, співала або грала на фортеп’яно, а живі картини відзначувано жвавими оплесками. Скарлет була вельми вдоволена собою: вона виконала з Мелані зворушливий дует «Коли роса на цвіт спаде», а також — на біс — трохи веселішу пісеньку «Ох Боже мій, хіба ж я знала, що то Стівен», але крім того, їй доручили втілити в останній живій картині Образ Конфедерації.

Виглядала вона надзвичайно звабливо, коли стояла у скромному грецькому хітоні з білої марлі, підперезана червоно-голубим паском, і тримала в одній руці смугасто-зоряний прапор, а в другій, простягненій до схиленої на коліно постаті капітана Kepi Ешберна з Алабами,— шаблю з позолоченим ефесом, що колись належала Чарлзовому батькові, а потім Чарлзові.

Коли жива картина скінчилася, Скарлет мимохіть пошукала очима Рета — чи ж оцінив він належно її виконавство. На велике своє розчарування вона побачила, що він, захоплений якоюсь суперечкою, мабуть, і не звернув уваги на живу картину. З облич людей довкола було видно, що вони аж киплять від люті, чуючи його слова.

Скарлет рушила у тому напрямку, і в момент, коли раптом запала тиша, як буває навіть на людному зібранні, розчула голос Віллі Гінена, офіцера міліції, що запитав у лоб:

— То ви хочете сказати, сер, що Справа, за яку віддали життя наші герої, для вас не священна?

— Якщо ви потрапили під поїзд, то це має означати, що ви своєю смертю освятили залізничну компанію? — якнайсумирніше поцікавився й Рет, наче справді сподівався почути відповідь.

— Сер,— заявив Віллі тремтячим голосом,— якби ми були не під цим дахом...

— Мені страшно й подумати, що тоді могло б статись,— відказав Рет.— Адже ваша хоробрість загальновідома.

Віллі весь побагрянів, і розмова урвалася. Всі стояли ні в сих ні в тих. Віллі ж був дужий і здоровий юнак, придатний до війська, але він таки лишався в тилу. То правда, він був один у матері, і врешті хтось же мусив і в міліції служити, обороняти штат. Та, коли Рет згадав про «хоробрість», дехто з офіцерів із шпиталю пирхнув іронічним смішком.

«І чого він не тримає язика на припоні! — роздратовано подумала Скарлет.— Псує усім вечір».

Доктор Мід грізно насупив брови.

— Для вас, молодий чоловіче, можливо, нема нічого священного,— сказав він на весь голос, як звик промовляти з трибуни.— Але для щирих патріотів і патріоток Півдня багато що священне. Це — свобода нашого краю від узурпаторів, це Права Штатів, це...

Рет стояв з байдужим виглядом, а коли заговорив, лагідно урвавши лікаря, в голосі його чулися нотки легкої нудьги.

— Усі війни священні — для тих, хто мусить воювати,— мовив він.— Коли б ті, хто розпалює війни, не оголошували їх священними, який би йолоп захотів накладати головою? Але хоч би які гасла виголошували оратори, що сплавляють дурнів на війну, хоч би які благородні цілі ставили перед ними, причина воєн одна. Ця причина — гроші. Всі війни — це, по суті, гризня за гроші. Тільки, на лихо, мало хто це усвідомлює. Усім баки забито сурмами, барабанами й красивими словами ораторів, які відсиджуються в тилу. Часом їхній войовничий клич звучить так: «Врятуймо гроб Господень від погані» Часом так: «Геть папістів!» або «За свободу!». А бува й так: «За Бавовну, Рабовласництво і Права Штатів!»

«Навіщо він сюди папу римського приплів? — подумала Скарлет.— Та й гроб Господень теж?»

Вона вже підходила до гурту сперечальників, аж це побачила, що Рет невимушено відкланявся й рушив до дверей. Скарлет поспішила була за ним, але її перепинила місіс Елсінг, притримавши за спідницю.

— Нехай собі йде,— голосно сказала вона, щоб чути було на всю притихлу напружено залу.— Нехай іде. Він зрадник і спекулянт. Зміюка, яку ми пригріли на грудях!

Рет, що стояв уже в холі з капелюхом у руці, не міг не почути цих слів, розрахованих передусім на його вуха; він обернувся й обвів очима присутніх. Потім визивно кинув погляд на пласкі груди місіс Елсінг, осміхнувся раптом, уклонився й вийшов.

Місіс Меррівезер поверталася додому в колясці тітоньки Туп, і ледве усі четверо дам улаштувались на сидіннях, як вона зірвалася: