Розділ «Частина друга»

Й щиро говорив,

Що мене повік не зрадиш

І землі батьків.

А тепер я вся у смутку,

Та живе любов...

Коли ця війна скінчиться,

Стрінемось ми знов.

Первісно, звичайно, було «у синій формі», але ми замінили на «сіру»... О, ви так добре вальсуєте, капітане Батлер. Знаєте, у високих чоловіків це не часто виходить. І подумати лишень — минуть цілі роки, поки я знову зможу потанцювати!

— Ні, мине лише кілька хвилин. Я запрошу вас на другу кадриль. І на третю, і так далі.

— О ні, я не можу! Ви не повинні цього робити! Моя репутація загине.

— Вона й так уже у стріп’ї, тож один-два зайві танці нічим не зашкодять. Коли ми станцюємо ще разів п’ять чи шість, я, може, й поступлюся кому іншому, але останній танець має бути моїм.

— Та вже нехай. Це божевілля, я знаю, але мені байдуже. Хай собі патякають що хочуть, байдуже! Мені так набридло сидіти вдома. Я танцюватиму, й танцюватиму, й...

— І скинете жалобу? Мене верне від цього похоронного крепу.

— Ой ні, жалоби я не можу скинути... Капітане Батлер, не стискайте мене так міцно. Я гніватимусь на вас.

— Ви, коли гніваєтесь, маєте презвабливий вигляд. Я стисну ще дужче — ось так — щоб побачити вас у справдешньому гніві. Ви й не уявляєте, які чарівні ви були того дня у Дванадцяти Дубах, коли в нестямі шпурлялися посудом.

— Ой, майте совість. Невже ви не можете цього забути?

— Не можу, це один з найдорожчих моїх споминів, коли я побачив добропорядну красуню-південку, в якій скипіла її ірландська кров. Ви ж бо щира ірландка, знаєте.

— О Боже, музика кінчається, і тітонька Дріботуп іде з тильної кімнати. Місіс Меррівезер, певно, вже наговорила їй. Пройдімо, ради Бога, до вікна, я не хочу, щоб вона зараз присікалась до мене. Он які в неї вибалушені очі — це недобрий знак.

Розділ X

Наступного дня за сніданком Дріботуп сиділа вся в сльозах, Мелані не озивалася й словом, а Скарлет промовляла з безоглядною зухвалістю.