Розділ «Частина друга»

— Та до міс Індії, звісно. Хіба ж не упадав він коло неї до того, як ця моя шелихвістка закрутила йому голову?

— О! — тільки й мовила Меллі, трохи приголомшена неперебірливою мовою Джералда.

— Ще й більше скажу: його братик Брент тепер частий гість у Тарі. Ось так.

Скарлет аж заніміла. Це було майже кривдно — виявити такий гандж у своїх вчорашніх залицяльниках. Особливо коли згадати, як нетямились обоє близнюків, почувши від неї про намір одружитися з Чарлзом. Стюарт навіть погрожував застрелити Чарлза, або Скарлет, або самого себе, або й усіх трьох. То було вельми зворушливо!

— Сьюлін? — поспитала Меллі, розпливаючись усмішкою.— Але мені здавалося, що містер Кеннеді...

— А, цей! — кинув Джералд.— Френк Кеннеді й досі тупцює на місці, наче боїться власної тіні — ще трохи, і доведеться мені самому поцікавитись, які в нього плани. Ні, це найменша.

— Керрін?

— Та вона ще ж дитина! — вигукнула Скарлет, коли до неї нарешті вернувся голос.

— Вона лише на рік молодша того віку, панночко, коли ти виходила заміж,— відрізав Джералд.— Тобі, може, прикро, що твій колишній залицяльник перекинувся до твоєї сестрички?

Меллі знову почервоніла, не бувши призвичаєна до такої прямоти, і дала знак Пітерові внести пиріг з солодкою картоплею. Вона гарячково перебирала в пам’яті, про що б іще заговорити, щоб розмова не стосувалася нікого з присутніх і щоб відвернути увагу Джералда від безпосередньої мети його приїзду. Однак нічого такого не могла придумати, але Джералд, на щастя, раз розійшовшись, уже не потребував дальшого підохочення, поки перед ним були слухачі. Він говорив про крадійство в інтендантській службі, яка з кожним місяцем вимагає все більших поставок харчів, про незмірну дурість Джефферсона Девіса, про зажерливість тих ірландців, що вступили до війська північан, спокусившись на грубі гроші.

Коли подали вино й дівчата підвелися з-за столу, Джералд, насуплено глянувши на дочку з-під зведених брів, звелів їй залишитись на кілька хвилин. Скарлет кинула розпачливий погляд на Меллі, яка, безпорадно зібгавши в руках хустинку, підійшла до порогу й тихенько причинила за собою двері.

— Значиться так, панночко! — гримнув Джералд, наливаючи собі склянку портвейну.— Гарно ж ти повелася! Ледве стала вдовою, як уже подавай їй другого чоловіка!

— Тихше, тат,— челядь...

— Негри й так уже, безперечно, знають, усі знають про нашу ганьбу. Твоя бідна мати злягла від цього, а я мушу ходити, голови не підводячи. Сором такий! Ні, кицюню, цим разом слізьми мене не проймеш,— хапливо докинув він з ноткою перестраху в голосі, коли побачив, що Скарлет затріпотіла віями й скривила уста до плачу.— Я знаю тебе. Ти така, що пускала б очима бісики й над могилою власного чоловіка! Та не плач-бо. Ну годі, поговорили, й на сьогодні досить. Я перше маю побачитися з цим капітаном Батлером, що так легковажить добре ім’я моєї дочки. А вранці... Та перестань-бо, не рюмсай. Усе одно не допоможе. Я вже твердо вирішив — завтра ми з тобою вертаємось до Тари, поки ти знову нас усіх не зганьбила. Не плач, рибонько. Глянь, що я тобі привіз! Гарненький даруночок, га? Глянь лишень! І як ти могла завдати мені стільки клопоту, щоб я оце перся в таку далечінь, коли в мене по вуха роботи? Та не плач-бо вже!

Мелані й Дріботуп давно вже заснули, а Скарлет лежала без сну в теплій пітьмі, скута страхом, що гнітив їй серце. Покинути Атланту, коли життя для неї щойно почалося знову, вернутись додому й постати перед лицем Еллен! Їй було б легше померти, ніж опинитися віч-на-віч з матір’ю. Якби вона й справді померла, ось зараз, у цю хвилину, всі стали б жалкувати, що були такі немилосердні до неї. Вона крутилася з боку на бік, голова її шоргалась на гарячій подушці, аж це почувся якийсь віддалений гомін на притихлій нічній вулиці. Приглушений відстанню, він був зовсім невиразний, а проте наче дивно знайомий. Скарлет скочила з ліжка й підійшла до вікна. Затінена деревами вулиця лежала в повитій чорнотою тиші, і тільки високо вгорі тьмяно мерехтіли зорі. Гомін ближчав, уже чулося порипування коліс, тупіт кінських копит, людські голоси. І раптом осміх з’явився у Скарлет на устах, коли вона упізнала хрипкий від горілки голос, що з характерним своїм акцентом виспівував «Візок дорогою котив». Нехай цього дня не було судової сесії у Джонсборо, але Джералд повертався додому саме в такому стані, як звичайно з того містечка.

Скарлет розрізнила нечіткий обрис брички, яка зупинилася перед будинком, і дві людські постаті, що зійшли на землю. Джералд був не один. Двоє чоловік затримались перед хвірткою, потім брязнула клямка і цілком виразно прозвучав Джералдів голос.

— А тепер я заспіваю вам «Плач по Робертові Еммету». Ви повинні знати цю пісню, юначе. Я вас навчу.

— Я охоче її вивчу,— відповів з легким смішком його супутник, дещо протягло вимовляючи слова.— Тільки не зараз, містере О’Гара.

«О Боже, та це ж той бридкий Батлер!» — промайнуло у Скарлет. Спершу її взяла злість, що то був він, але потім вона зраділа: дякувати долі, вони не перестріляли один одного. Ба навіть знайшли спільну мову, коли вертаються вдвох о такій порі й у такому стані.

— Ось я заспіваю, а ви слухайте й підтягуйте, а то застрелю, як оранжиста.