Розділ «Частина друга»

— Він і не подумає зрозуміти,— відказала Скарлет.— Боже ж мій, я швидше помру, ніж вернуся з ганьбою до Тари, як мама погрожує!

— Ой ні, ви не можете вернутись додому,— скрикнула Дріботуп, вдаряючись у сльози.— Якщо ви поїдете, я муситиму — муситиму, де дітися — просити Генрі, щоб перебрався до нас, а ви ж знаєте, що я просто не можу жити з ним під одним дахом. Як ми з Меллі самі, вночі мене такий страх бере — адже в місті повно всіляких зайд. А ви, Скарлет, така мужня, що з вами я нічого не боюся, навіть і без чоловіка в домі!

— Ні, батько не може забрати тебе до Тари! — вигукнула Меллі теж мало не з плачем у голосі.— Тепер твоя домівка тут. І що ми без тебе робили б?

«Коли б ви знали, якої я про вас думки, то ще й як радо мене здихались»,— понуро подумала Скарлет, яка воліла б мати когось іншого, а не Мелані, в ролі свого заступника перед батьком. Їй було прикро, що вона мусить покладатись на допомогу людини, такої для неї осоружної.

— Може, треба відмовити в запрошенні капітанові Батлеру?..— несміливо запропонувала Дріботуп.

— Ой ні, ні в якому разі! Це було б украй нетактовно! — у розпачі скрикнула Меллі.

— Проведи мене до ліжка. Я зовсім недужа,— застогнала стара.— Ох, Скарлет, і як ви могли звалити все це на мою голову?

Коли надвечір наступного дня приїхав Джералд, Дріботуп була хвора й не вставала з ліжка. З-поза своїх замкнених дверей вона кілька разів запевнила його, що дуже шкодує, але не може навіч привітатися з ним, і полишила обидвох наполоханих дівчат самим справлятися за вечерею у товаристві гостя. Джералд зловісно мовчав, хоч і поцілував Скарлет, вітаючись, а Мелані прихильно ущипнув за щічку, назвавши при цьому «кузина Меллі». Скарлет було б легше, якби він почав сипати на весь дім грізьби та прокляття. Вірна своїй обіцянці, Мелані й на крок не відступала від Скарлет і снувала за нею, мов ледь чутна тінь, а Джералд усе ж був досить вихований і не став сварити дочки на людях. Скарлет мусила визнати, що Мелані дуже вправно виконує свою роль, вдаючи, ніби нічого особливого не сталось, і коли вечерю подали на стіл, навіть спромоглася втягти Джералда у розмову.

— Мені кортить почути всі новини з округи,— з усмішкою звернулась вона до Джералда.— Індія й Душка так рідко нам пишуть, а ви ж знаєте все-все, що там діється. Як пройшло весілля Джо Фонтейна?

Джералд трохи розм’як від цих лестивих слів і сказав, що весілля відсвяткували скромно, «не так, як у вас було», бо Джо лише на кілька днів відпустили з війська. Мала Селлі Манро виглядала дуже мило. Ні, він не пам’ятає, в якій вона була сукні, чув тільки, що на другий день вона не міняла туалету.

— Невже не міняла?! — вражено вигукнули обидві дівчини.

— Атож-бо, їм і одної ночі вистачило,— пояснив Джералд, заходячись реготом,— він не відразу збагнув, що такі тонкощі, либонь, не для жіночих вух. Коли батько засміявся, Скарлет полегшало на душі, і вона подумки подякувала Мелані, що та звернула розмову на цю тему.

Джо наступного ж дня мусив вертатися до Вірджинії,— поспішив додати Джералд.— Ну, і не було там ніяких пошлюбних візитів і танців. А близнюки Тарлтони — ті нині вдома.

— Ми про це чули. Як вони, видужують?

— Їх не тяжко поранило. Стюарта — в коліно, а Брентові куля прошила плече. Ви, мабуть, знаєте офіційні повідомлення, в яких відзначено їхню хоробрість?

— Ні, не знаємо! Розкажіть нам!

— Одчайдухи вони обидвоє. Я певний, що в них таки є домішка ірландської крові,— не без гордощів зауважив Джералд.— Що вони такого зробили — я забув, але Брентові вже присвоєно лейтенанта.

Скарлет приємно було чути про їхні подвиги, ніби вона сама доклала до цього якихось зусиль. Той, хто колись був її кавалером, належав їй уже назавжди, і своїми похвальними вчинками наче додавав їй чеснот.

— І ще я маю новину, цікаву для вас обох,— сказав Джералд.— Подейкують, наче Стю знову вчащає до Дванадцяти Дубів.

— Це ж до кого саме — до Душки чи до Індії? — збуджено запитала Меллі, а Скарлет видивилась на батька мало не обурено.