Розділ «Частина перша»

Звіяні вітром. Книга 1

Коляска вибралася на пагорб, і перед Скарлет постав в усій своїй гармонійній довершеності білий будинок з високими колонами, широким кружганком і пласким дахом — споруда така ж прегарна, як і вродлива жінка, що, певна своїх чар, може бути рівно щедра й привітна до всіх. Скарлет любила Дванадцять Дубів ще дужче, ніж Тару, бо тут усе дихало величною красою і спокійною гідністю, якої так бракувало її рідній домівці.

На широкому розвороті перед будинком було повно верхових коней і колясок, гості голосно й жваво віталися з господарями й одні з одними. Усміхнені негри, збуджені, як звичайно, приїздом гостей, відводили коней на стаєнний двір, щоб випрягти й розсідлати. Гурти дітей, чорних і білих, гасали по свіжому травнику, гралися у класи чи квача й вихвалялися, хто скільки сьогодні з’їсть. У просторому холі від фасаду будинку аж до тильної частини було вже людно, і коли коляска О’Гар підкотила до сходинок парадного входу, Скарлет побачила барвистих, мов метелики, дівчат у кринолінах, які підіймалися на другий поверх або спускалися вниз, обнявши одна одну за стан, перехилялися через різьблені поручні, сміялись і перегукувалися з юнаками внизу в холі.

Крізь розчинені скляні двері на веранду видніло статечніше жіноцтво в темних шовкових сукнях,— вони сиділи у вітальні й обмахувались віялами, балакаючи про дітей, про хвороби та про те, хто з ким одружився й чому. Старший челядник Вілксів, Том, зі срібною тацею в руці вправно розносив напої, раз у раз гречно всміхаючись і схиляючи голову в уклоні, коли пропонував високі келихи юнакам у брунатних та сірих бриджах і тонких мереживних сорочках.

Сонце яскраво освітлювало заповнену гістьми веранду. «Чи не вся округа з’їхалася»,— подумала Скарлет. Четверо Тарлтонів-молодших та їхній батько підпирали високі колони: близнюки Стюарт і Брент, як завжди, нерозлучно поруч, а трохи віддаля Бойд і Том з батьком, Джеймсом Тарлтоном. Містер Калверт стояв обіч своєї дружини-янкі, яка попри всі свої п’ятнадцять років проживання у Джорджії і досі тут не освоїлася. Йому було незручно за дружину, тож усі були з нею підкреслено гречні й уважні, хоча ніхто не міг забути, що до первородної своєї помилки — народження на Півночі — вона додала ще й другу, ставши гувернанткою Калвертових дітей. Були тут і сини Калверта, Рейфорд і Кейд, зі своєю гострою на язик сестрою-білявкою Кетлін,— вони вже піддражнювали смаглявого Джо Фонтейна й миловиду Селлі Манро, його, як гадали всі, майбутню наречену. Алекс і Тоні Фонтейни шепотіли щось на вухо Діміті Манро, від чого та заливалася сміхом. Серед гостей були й родини з дальших околиць — з Лавджоя, за десять миль звідси, з Фейєтвілла й Джонсборо, а кілька родин навіть з Атланти й Мейкона. Будинок був наче по вінця наповнений людьми, повсюди звучав незмовкний — то спадаючи, то знов наростаючи — гул голосів, різких жіночих вигуків та пересміхів.

На сходинках веранди стояв Джон Вілкс — стрункий і сивоголовий, він променився щирою гостинністю, такою ж незмінно теплою, як літнє сонце Джорджії. Поруч з ним Душка Вілкс,— прозвана так через свою звичку звертатися до будь-кого, від батька до останнього негра на плантації, з цього ласкавого слівця,— нервово смикалась на всі боки й хихотіла, вітаючи гостей.

Збудженість і неприховане бажання Душки сподобатися кожному чоловікові, який потрапляв їй на очі, гостро контрастували зі стриманою гідністю її батька, і Скарлет подумала, що, мабуть-таки щось є у словах місіс Тарлтон. Уся врода в цій родині припала чоловікам. Тоді як у Джона Вілкса й Ешлі були темно-золотаві вії, що обрамляли сірі очі, Душка та її сестра Індія мали тільки ріденькі споловілі волосинки. Очі Душки, майже зовсім позбавлені вій, скидалися на кролячі, ну, а Індія — та й геть уся була негарна.

Індії ніде не було видно, тож Скарлет здогадувалася, що вона, мабуть, на кухні — віддає останні розпорядження челяді. «Бідолашна,— подумала Скарлет,— після смерті матері на її плечах стільки господарського клопоту, що вона й жениха не мала коли підловити, ото лише Стюарт Тарлтон і трапився,— а якщо він вважає мене гарнішою за неї, то я в цьому не винна».

Джон Вілкс зійшов з веранди й простяг руку Скарлет, допомагаючи висісти з коляски. Обернувшись, Скарлет побачила, як лице Сьюлін освітилось усмішкою. Це вона, певно, виловила поглядом серед приїжджих Френка Кеннеді.

«Невже не можна було трохи кращого знайти жениха, ніж ця стара діва в штанях?» — зневажливо подумала Скарлет, ступаючи на землю і вдячно всміхаючись Джонові Вілксу.

Тим часом Френк Кеннеді кинувся до коляски допомогти Сьюлін, і сестричка до того задерла кирпу, що Скарлет ладна була дати їй ляпаса. Кеннеді міг собі мати землі більше, аніж будь-хто в окрузі, і мати найдобріше серце, але що з того, як йому вже сорок років, як він хирний і нервовий, як у нього ріденькі рудуваті бакенбарди й метушлива старопанянська вдача. А проте, пригадавши свій план дій, Скарлет притлумила зневагу й зблиснула таким усміхом до Френка, що він на мить закляк на місці з простягненою до Сьюлін рукою, сторопілий і приємно вражений.

Невимушено перемовляючись і з Джоном Вілксом, Скарлет водночас шукала очима Ешлі, однак на веранді його не було. З усіх боків почулися десятки вітальних вигуків, і до Скарлет поспішили Стюарт і Брент Тарлтони. Сестри Манро стали захоплено розхвалювати її сукню, а ще за хвилину вона вже опинилась у центрі загального гамору, коли кожен намагався перекричати іншого. Але де ж Ешлі? І Мелані, і Чарлз? Крадькома роззираючись, вона пробувала мимохідь зазирнути й до холу, звідки долинав сміх.

Коли вона отак розмовляла, пересміювалася, кидала погляди то всередину будинку, то на подвір’я, очі її раптом помітили незнайомця, що стояв самотньо у холі. Він так зухвало втупився в неї, аж вона підсвідомо насторожилася, відчувши чисто жіночу втіху, що от її постать привернула увагу сторонньої людини, але й збентеження: чи не надто вже глибокий виріз у її сукні? Незнайомець — високий, атлетичної статури — був уже не зовсім молодий, мав він десь так років тридцять п’ять. Скарлет подумала, що вона ніколи ще не бачила такої широкоплечої мускулястої постаті — може, навіть надміру мускулястої, як на порядну людину. Коли вони зустрілися очима, незнайомець скривив уста в усмішці, якось аж ніби хижо бликнувши білими зубами під чітко окресленою щіточкою чорних вусів. Він був темнолиций і смуглявий, наче пірат, і в його чорних очах горіла зухвалість, мов у пірата, що приміряється до судна, яке треба взяти на абордаж, чи до жінки, якою треба заволодіти. На його обличчі була холодна безоглядність, і на устах — цинічна глузливість, і коли він осміхнувся до Скарлет, їй перехопило дух. Вона б мала образитись на такий погляд, і її брала злість, що вона не відчуває себе ображеною. Скарлет не знала, хто то, але в його смуглявому обличчі були виразні ознаки доброї породи. Про це свідчили високе чоло, широко поставлені очі, тонкий орлиний ніс над повними червоними устами.

Скарлет не відповіла йому на усмішку й одвела погляд убік, а за мить він і сам одвернувся, коли хтось загукав:

— Рете! Рете Батлер! Ходіть сюди! Ось тут дівчина з таким холодним серцем, що іншої такої нема на всю Джорджію. Я хочу познайомити вас із нею.

Рет Батлер? Ім’я наче знайоме, це щось таке пов’язане з якоюсь дражливою історією, з якимось скандалом, але голова її була заклопотана Ешлі, і було не до того, щоб роздумувати про якогось там Батлера.

— Мені треба нагору, поправити зачіску,— сказала вона Стюартові й Бренту, що намагалися відтягти її вбік від загального гурту.— А ви, хлопці, щоб чекали на мене й не втекли з іншою дівчиною, бо я буду сердита на вас.

Скарлет бачила, що сьогодні важко буде стримати Стюарта, якщо вона надумає пофліртувати з кимось іншим. Він уже хильнув трохи, і на обличчі його з’явився задиристий вираз, ознака того, що він будь-якої хвилини ладен полізти в бійку. Вона затрималась у холі, перекинулась кількома словами з приятелями й привіталася з Індією, яка нарешті показалася із глибини будинку, розкуйовджена, з краплинами поту на чолі. Бідолашна! Мало що у неї таке безбарвне волосся й вії, і випнуте підборіддя, яке свідчить про вперту вдачу, так ще й двадцять років за плечима і перспектива залишитися старою дівою! Скарлет цікавило, чи дуже розсердилась Індія, що вона відбила у неї Стюарта. Подейкують, ніби Індія й досі в нього закохана, хоча з цими Вілксами ніколи не вгадаєш, що у них на душі. Якщо це й обурило Індію, вона, в усякому разі, цього не показувала і ставилася до Скарлет так само, як і давніше,— з холодною чемністю.

Скарлет люб’язно поговорила трохи з нею і вже рушила була вгору широкими сходами, коли почула, як хтось несміливо озвавсь до неї. Обернувшись, вона побачила Чарлза Гамільтона — симпатичного юнака з кучмою каштанових кучерів над білим чолом і з темно-карими очима, ясними й лагідними, наче у вівчарки-коллі. Він був досить вичепурений: у гірчичного кольору штанях і чорному сурдуті, а поверх білої плісованої сорочки мав широку чорну краватку останньої моди. Чарлз ледь зашарівся, коли вона обернулась, бо ніколи не був дуже сміливий з дівчатами. Його,— що взагалі характерно для сором’язливих чоловіків,— вабили веселі й жваві дівчата, які в будь-якому товаристві почувають себе невимушено,— коротше кажучи, такого типу, як Скарлет. Вона ніколи не приділяла йому більшої уваги, ніж вимагала звичайна ввічливість, а це простягла до нього обидві руки й привітала його такою радісною усмішкою, аж він розгубився.

— О Чарлзе, любий, ви такий красунчик сьогодні! Закладаюся, ви задля того й приїхали з Атланти, щоб розбити моє бідне серце!

Затинаючись від збентеження, Чарлз стояв і тримав у руках її теплі долоні й дивився в її ворухкі зелені очі. Такими словами дівчата озивалися до інших хлопців, але ніколи до нього. Для них він був як молодший брат — вони ставились до нього дуже чемно, однак ніколи не пробували бодай позагравати. А йому ж так кортіло, щоб дівчата жартували й кокетували з ним, як з іншими хлопцями, куди менш вродливими й обдарованими природою. Але у тих рідкісних випадках, коли котрась дівчина помічала його, він губився й не міг і слова з себе видушити, від чого страшенно потерпав. А потім цілу ніч лежав без сну й думав, як добре було б підпустити цей чи той галантний жарт. Проте наступної такої нагоди йому здебільшого не випадало, бо дівчата після однієї-двох спроб махали на нього рукою.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Звіяні вітром. Книга 1» автора Маргарет Мітчелл на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 35. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи