Розділ «Частина перша»

— Вони вже давно гайнули до Дванадцяти Дубів — покуштувати пуншу, чи міцний вийшов. Так наче у них не стало б на це часу до завтрашнього ранку! Я, мабуть, попрошу Джона Вілкса, нехай десь їх прилаштує на ніч, хоч би й у стайні. П’ятеро чоловіків під мухою — це вже для мене забагато. Трьом я б ще дала раду, але...

Джералд хутенько урвав її, перевівши розмову на інше. Він відчував, як дочки хихотять у нього за спиною, пригадуючи, в якому стані повернувся їхній батько торік восени з пікніка у Вілксів.

— А чому ви сьогодні не верхи, місіс Тарлтон? Без вашої Неллі ви наче й на себе не схожі. Ви ж бо з нею вдвох як стентор.

— А може, кентавр, мій любий неуку? — вигукнула місіс Тарлтон, легенько перекрививши його ірландський акцент.— Ви мали на увазі кентавра. Бо Стентор — то був чоловік, голос якого звучав, як мідний дзвін[15].

— Стентор чи кентавр — це байдуже,— відповів Джералд, анітрохи не знічений своєю помилкою.— А у вас, шановна пані, теж голос, як добрий дзвін, коли ви підганяєте своїх псів.

— Ось бачиш, ма! — озвалася Гетті.— Я ж казала тобі, що як ти на полюванні побачиш лисицю, то зчиняєш такий вереск, мов той команч[16].

— А ти ще більший зчиняєш вереск, коли мамка миє тобі вуха,— дала їй одкоша місіс Тарлтон.— А вже маєш цілих шістнадцять років. Ну, а верхи я не іду тому, що Неллі сьогодні вранці привела лоша.

— Що ви кажете?! — скрикнув жваво зацікавлений Джералд: в очах у нього зблиснула характерна для ірландців захопленість кіньми, а Скарлет знов була прикро вражена, мимохіть порівнявши свою матір з місіс Тарлтон. Адже для Еллен ані кобили ніколи не жеребляться, ані корови не теляться. Та й курки ледве чи несуть яйця. Еллен цілковито нехтувала такі матерії. Але от місіс Тарлтон зовсім не соромилась чогось такого.

— І що вродилося? Лошичка?

— Ні, симпатичний такий лошак, ніжки довгі, аж на два ярди. Неодмінно приїжджайте подивитись, містере О’Гара. Це справжній кінь тарлтонівської породи. Рудий — чисто як кучері моєї Гетті.

— Та він геть схожий на Гетті! — докинула Камілла, ту ж мить з писком потонувши в миготінні спідниць, панталонів і збитих набік капелюшків, коли Гетті, яка й справді мала довгасте лице, спробувала її ущипнути.

— Мої дівчиська з самого ранку сьогодні розходилися,— промовила місіс Тарлтон.— Їх пойняла теляча радість, коли вони почули новину про Ешлі та його малу кузинку з Атланти. Як пак її звати? Мелані? Чудесне дитя, хай Бог її благословить, але я ніяк не можу запам’ятати ні імені її, ні обличчя. Чоловік нашої куховарки старшим служником у Вілксів, то він, прийшовши учора ввечері, сказав їй, ніби сьогодні оголосять їхні заручини, а куховарка вранці переповіла це нам. Дівчата як почули цю новину, страшенно розхвилювалися, хоч я не розумію чому. Усі ж давно знали, що Ешлі з нею одружиться, тобто якщо не візьме котрусь кревнячку з родини Берів, тих, що в Мейконі. Так само, як усі знають, що Душка Вілкс вийде за брата Мелані — Чарлза. А поясніть-но мені, містере О’Гара, чому цим Вілксам не можна одружуватись поза колом своєї рідні? Бо якщо...

Решту цієї насмішкувато кинутої фрази Скарлет уже не почула. На якусь коротку мить сонце наче заступила холодна хмара, світ увесь потьмянів і втратив свої барви. Молода, така ясна зелень померкла, дерен побляк, осипані розкішним рожевим цвітом дикі яблуні прив’яли й спохмурніли. Скарлет спазматично вхопилася рукою за обшивку сидіння, і парасолька в її руці дрібно затремтіла. Одна річ — знати про заручини Ешлі, та зовсім інша — чути, як хтось згадує про це, мов про якусь дрібницю. Але потім зусиллям волі вона взяла себе в руки, і сонце знову вийшло з-за хмари, й ожив навколишній краєвид. Вона ж знає, що Ешлі кохає її. Це безперечно. І Скарлет усміхнулась, коли подумала, як здивується місіс Тарлтон, що ніяких заручин увечері не оголосять, як вона ще дужче здивується, почувши про втечу, та як розповідатиме сусідам, що от же й бестія ця Скарлет — сиділа собі й нічичирк, коли вона розводилася про заручини Мелані, тоді як сама з Ешлі давно вже... У Скарлет аж ямочки на щоках заграли від усіх цих думок, а Гетті, весь час невідривно втуплена у неї — ану ж, як вона сприйме слова її матері? — з розгубленим виглядом відхилилася назад.

— Ні, що там не кажіть, містере О’Гара,— переконано провадила місіс Тарлтон,— а це негодяще діло, всі ці шлюби між близькими родичами. Вже й те погано, що Ешлі одружується з цією малою Гамільтон, але коли ще Душка Вілкс вийде за цього хирлявого Чарлза Гамільтона...

— Якщо Душка не вийде за Чарлі, вона так і засидиться в старих дівках,— втрутилася в розмову Ренда, безжалісна до своєї ровесниці, адже їй самій така перспектива не загрожувала.— До неї ніхто ніколи не залицявся, крім нього. Та й він не дуже, хоч вони й заручені. Пам’ятаєш, Скарлет, як він лицявся до тебе торік на Різдво?

— Не будь така в’їдлива, панночко,— осмикнула її мати.— Але все-таки не годиться брати шлюб з двоюрідними чи й троюрідними сестрами. Це веде до виродження. Люди ж бо не коні. Якщо схрестити кобилу з її братом або з батьком, коли він добрий плідник, то можна вивести непогану породу, але з людьми таке не проходить. Якісь риси, може, й добрі будуть, але витривалості це не додасть. Ви...

— Ні, мем, щодо цього я з вами не згоден! Можете ви що-небудь закинути родині Вілксів? А вони ж беруть шлюби між собою ще відтоді, як Бріан Бору[17] був хлопчиськом!

— То тим більш пора зупинитись, бо вже дещо й помітно. На Ешлі, правда, не дуже, він загалом куди як симпатичний хлопак, хоча навіть і в нього... Але гляньте на цих двох дівчат Вілксів — такі вони виморені, бідачиська! Звісно, вони милі дівчата, тільки ж якісь безживні наче. Або візьміть цю малючку Мелані. Тоненька як билина, і така утла, що, здається, вітерець війне — й змете її. І ніякої навіть думки власної не має. Тільки й почуєш від неї: «Ні, мем!», «Так, мем!». Ви розумієте, що я хочу сказати? Ця родина потребує свіжої крові, доброї дужої крові, такої, як у моїх рудоголових або у вашої Скарлет. Ви тільки правильно зрозумійте мене. Вілкси по-своєму гарні люди, ви знаєте, що я люблю їх усіх, але будьмо щирі! Вони такі рафіновані, що аж вироджуються. На доброму біговищі в ясну погоду вони можуть непогано себе показати, але в сльоту, я певна, вони не витримають. Їм забракне витривалості, і у скруті вони здадуть, їй-богу. Вони лише при ясній погоді годящі. А мені такий кінь любий, що й у негоду не підведе! І оці їхні шлюби між своїми зробили їх зовсім не схожими на всіх нас. Вічно вони або деренчать на роялі, або ушнипляться головою в книжку. Я певна, що для Ешлі книжка миліша від полювання! Їй же бо, містере О’Гара! І ще гляньте, які вони кощаві усі. Аж світяться. Ні, їм не обійтись без самиць і самців міцної крові...

— Гм-гм,— промурмотів збентежено Джералд, раптом збагнувши, що цю розмову, страшенно цікаву й цілком пристойну, як на нього, зовсім інакше оцінила б Еллен. А ще якби вона дізналася, що ця балачка велася при її дочках, то повік не відійшла б від такого струсу. Але місіс Тарлтон, як звичайно, коли допадалася до улюбленої своєї теми — виведення доброї породи, однаково, кінської чи й людської — була глуха до чиїхось там інших поглядів.

— Я знаю, про що кажу, бо у мене теж є двоюрідний брат і сестра, які побралися одне з одним. То побачили б ви, що за діти у них — бідолашки, балухаті всі до одного, як ті жаби! І коли мої батьки надумали видати мене за брата у других, я запручалась, мов кобилиця. Я сказала: «Ні, мамо! Це не для мене. Я не хочу, щоб мої діти були кривоногі або з одутливими животами». Мама аж зімліла, почувши від мене про одутлі животи, але я затялася, як стій, і бабуся мене підтримала. Вона теж зналася на кінській породі, як її виводять, і сказала, що я маю слушність. Оце ж вона допомогла мені втекти з містером Тарлтоном. Ну, і гляньте на моїх дітей! Усі здорові, при тілі, нема серед них ні хирляків, ні недомірків, хоча Бойд, правда, трохи не вийшов зростом. Тоді як Вілкси...